14/11/2023
🍀 Коли я чоловікові заговорила про прийомну дитину, то він одразу почав мені казати, що невідомо-що з неї вийде, який він мені тільки випадків не приводив як доказ.
- А все гени!, - казав він мені таким голосом, що мороз йшов по шкірі.
Але ми були одружені вже п'ятнадцять років, а дитячого сміху в хаті не лунало, наче обоє здорові, наче все вже спробували, а надії ніякої.
Тоді я наполягла на тому, щоб наважитися на маля і знаєте, чоловік тут виявився правим, дитина таки перевернула наше життя з ніг на голову і то так, що в мене вже від цього мурахи бігали по шкірі.
Додам, що я з заможної родини і ніколи б не подумала, що є щось у світі, яке мені мій батько не може дати, а мама організувати. А от материнство ніхто з них не міг мені подарувати, тільки руками розводили, що їхній рід і їхнє майно на мені й завершаться.
Мама знала про мою ідею з дитиною і якось вона приїхала до мене і сказала, що її дуже далека родичка має доньку, яка веде асоціальний спосіб життя, а у неї є чудесна донечка, якій треба допомогти.
Я розповіла про це Романові, але він аж підскочив:
- Я ж тобі товкмачу за гени, а ти мене не чуєш?
Але я була лиш за те аби й у мене була донечка і ще й продовжити наш рід.
Аня була дуже тихою дитиною, я не знала чи їй було чотири чи й менше, бо вона була дуже маленька і тиха, мов мишка. Мені прийшлося дуже довго її привчати до того, що їжа є на кухні цілодобово і не треба нести і ховати в кімнаті, що треба митися, чистити зубки… Якби не було важко, але я насолоджувалася тим, як дитина мені відкривається, а десь через пів року вона сказала мені «мамо». Я плакала від щастя…
Роман доволі відсторонено поводився з дитиною, все чекав, що оживуть в ній гени і вона полізе в його бар
📌📌📌Продовження у першому коментарі📍📍📍