16/08/2023
Я їду додому, але не зовсім.
Привід мав би бути позитивний,
але на цей раз -
не зовсім.
Водій гучно захряснув багажник.
Спеціаліст з безпеки увімкнув в автівці музику.
Світлофор, ще поки рівна траса,
заправка,
газ до повного,
хот-дог,
кава.
«Дорога додому», - хотів би сказати,
але не зовсім.
Я бачу знайомі місця, але вони геть інші.
Спаплюжені, зруйновані, побиті.
Вони все одно красиві,
але вже
не зовсім.
Уздовж дороги зруйновані будинки,
магазини,
кафе,
чиєсь життя.
Проїхали повз літню жінку,
спіймав її погляд на собі - порожній.
На обличчях людей питання:
Як жити далі? За що? Що робити?
Дитина, сміючись, пробігла,
на фоні в кущах таблички:
«Небезпечно міни».
Як же ти змінився, мій Схід:
Донеччина, Луганщина, Донбас.
Постарів, років на 150,
або 200.
Чи то шрами,
чи то зморшки.
Ти схожий на людину, яка все життя курила.
Сіра,
сумна,
зморщена.
Чи повернусь я назад? Звісно.
Бо люблю,
але вже
не зовсім.