Редакція газети "Малинські новини"

  • Home
  • Ukraine
  • Malyn
  • Редакція газети "Малинські новини"

Редакція газети "Малинські новини" Друковане видання газети "Малинські новини" виходить щочетверга.
Інформаційне, громадсько-політичне видання Житомирщини.

Рівне, Бородянка, Київ, Острог, Радивилів, Черкаси, Гостомель, Тернопіль, а тепер нарешті і Малин - 10 червня у наше міс...
06/06/2023

Рівне, Бородянка, Київ, Острог, Радивилів, Черкаси, Гостомель, Тернопіль, а тепер нарешті і Малин - 10 червня у наше містечко завітає співочий гурт KOZAK SYSTEM із благодійним концертом, мета якого - зібрати кошти на допомогу ЗСУ.
Креативні та харизматичні учасники гурту заради допомоги нашим військовим фактично живуть на сцені, виступаючи у різних містах нашої країни. З початку повномасштабного вторгнення русні музиканти "повезли" українську пісню благодійним вуличним туром не лише населеними пунктами України, а й за кордон, розуміючи, що мистецтво - це теж зброя. Це можливість гуртувати навколо себе патріотів, однодумців і допомагати тим, хто своїми спинами прикриває мирні міста і села, наші з вами домівки, наших дітей.
З перших днів війни музиканти активно підставляють плече фронту. Під час безкоштовних концертів козаки збирають донати у скриньку, які опісля конвертують у дрони, пікапи, амуніцію. І усе це доставляють на передову.
Цієї суботи кожен із нас може стати часточкою цієї команди і долучитися до важливої справи - допомоги нашим захисникам.
Благодійний концерт відбудеться 10 червня о 17-ій годині на майданчику біля Малинського центру культури та дозвілля. Гуртом ми - сила!

Життя на новому місціВ одному з номерів «Малинських новин» ми знайомили наших читачів із переселенцями з Рубіжного Сергі...
01/08/2022

Життя на новому місці

В одному з номерів «Малинських новин» ми знайомили наших читачів із переселенцями з Рубіжного Сергієм та Наталією Рижковими, котрі змушені були через війну залишити рідне місто, домівку і їхати якнайдалі від бомбардувань, вибухів та пострілів. У пошуках нового дому та роботи под­ружжя об’їхало майже усю Україну і зрештою знайшло острівок відносної безпеки — наше місто, де хоч трохи відволіклося від пережитого. Сьогодні родина Рижкових навіть має чим похвалитися, адже Наталія Леонідівна та Сергій Анатолійович знайшли роботу на Малинщині — працюють стоматологами у Гранітному.

Звісно, освоюватися на новому місці — тяжко. Хочеш-не-хочеш, проте щоразу озираєшся назад, линеш спогадами у минуле. Немало часу та сил вклали Наталія та Сергій Рижкови, аби мати власний добротний будинок у Рубіжному, гідну роботу. А головне — щасливу родину, у якій усі поряд — сини, невістки, онучки. За цим усім — десятиліття, а то й ціле життя. Тож мимоволі под­ружжя натикається у своїх спогадах на уявний блокпост, оту чорну дату — 24-е лютого, яка перевернула усе з ніг на голову, закреслила плани, вигнала з дому.
— Війна на Луганщині та Донеччині триває з 2014-го, а от про те, що почалося повномасштабне вторг­нення росії в Україну, ми зрозуміли, почувши зранку 24-го лютого сильні вибухи знадвору, — говорить Сергій Анатолійович. — То з літаків бомбили аеродром у Сєвєродонецьку. Перше, що прийшло у голову, — набрати повну ванну води, адже розумів: можемо залишитися без світла, газу, тепла, води. Оговтавшись і зібравшись із думками, збагнули з дружиною, нічого хорошого не буде, треба вивозити у безпечне місце невісток та чотирьох онучок. Того ж дня забрав своїх дівчат і повіз їх у Потіївку, де живе моя рідна сестра. А повернувшись у Рубіжне, де на мене чекала дружина, ми ще декілька днів просиділи з нею у підвалі, адже зовсім поряд, у ста метрах від нашого житла, вибухали ворожі снаряди. Колотилися вікна, здригалися стіни, ми не знали, доживемо до ранку чи ні. Було дуже страшно. А вже шостого березня почалося справжнє пекло, окупанти обстрілювали Рубіжне з усіх видів зброї. Не змогли силою захопити місто, наштовхнулися на спротив наших військових, серед яких і мій син, тож узялися перетворювати населений пункт на попіл.
Зараз Сергій Анатолійович та Наталія Леонідівна достеменно не знають, чи вцілів їхній будинок, проте вірять, йому таки вдалося встояти під час безкінечних бомбардувань.
— Річ у тім, що мікрорайон, у якому ми жили, розташований на околиці Рубіжного, — говорить чоловік. — Його окупували одразу після нашого виїзду, ворогові не довелося докладати зусиль для захоплення, тож будинки здебільшого вціліли. А от вже через вулицю пролягла лінія фронту, і там Рубіжне нині схоже на Маріуполь — мертве місто в розвалинах, руїнах та глибоченних вирвах.

Шукаючи безпечне місце, родина Рижкових спочатку виїхала з Рубіжного у Вінницю, звідти — в Івано-Франківськ. Там знайомі запропонували Сергію Анатолійовичу та Наталії Леонідівні свій будинок. На новому місці подружжя пробуло два місяці, активно шукало роботу, однак з цим не щастило.
— Якось в інтернеті натрапив на оголошення про роботу, однак треба було їхати на Київщину, — розповідає чоловік. — Виходу не мали, тож подалися ближче до столиці. Робота дійсно знайшлася, проте знову ж таки не склалося з житлом. Річ у тім, що ми, виїжджаючи з Рубіжного, узяли з собою двох собак, одну з яких ще цуценям підібрали на блокпосту. А знайти житло з тваринами, виявилося, не так вже й просто. Тож знову почали шукати пристанище і для себе, і для домашніх улюбленців. Подалися у Дніпропетровську область, але і там не склалося ні з роботою, ні з житлом. На той час наш молодший син уже перебрався у Київ, тож і ми захотіли бути поближче до нього. Так і опинилися у Малині. Нам тут добре, більш-менш спокійно. Люди дали непогане просторе житло, де є місце і для наших собак. Разом із дружиною посадили города, це відволікає від сумних думок. Познайомилися із багатьма хорошими людьми. А ще ми знайшли роботу на Малинщині — працюємо стоматологами у Гранітному. Зараз ми на так званому випробувальному терміні, приглядаємося, що і як. Проте сподіваємося, усе буде добре.

Поки розмовляємо з Сергієм Анатолійовичем, у кабінет лікаря заходить чимало людей, записуються на прийом, консультуються. Пацієнти гарно відгукуються про нових лікарів, кажуть, вони — фахівці своєї справи, дуже уважні та відповідальні.
— Ми з дружиною усе життя працюємо стоматологами, — говорить Сергій Анатолійович. — Колись разом закінчили мінський медичний інститут, опісля перебралися у Рубіжне, влаштувалися на підприємство, де був стоматкабінет. У кризові двотисячні роки, коли підприємство почало розвалюватися, за допомогою друзів відкрили власний стоматкабінет на два крісла. Важко було починати підприємницьку діяльність, грошей не було, однак ризикнули і справа, слава Богу, вдалася. Батьківською стежиною пішов і молодший син, він також — лікар-стоматолог, правда, зараз він — у війську ЗСУ.
Щодо майбутньої перспективи, вона для родини Рижкових — туманна. Адже хоч і віриться у краще, проте ніхто не знає, що буде завт­­ра. Та й, якщо говорити про рідне Рубіжне, туди життя повернеться ще нескоро, адже міс­то існує лише на мапі, а в реальності його немає.
— Сьогодні головне — протриматися, — говорить Сергій Анатолійович. — Бо знаєте, як кажуть, хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Хоч, звісно, є задум залишитися у Малині. Адже діти міркують осісти у Києві, а наше щастя — бути поряд із синами, невістками, внучками. Тож сів на електричку, і через дві години вже у столиці. Діти й онуки — сенс нашого життя, наше продовження, відрада. Скажу відверто, для нас з дружиною зірватися з обжитого роками місця — травма, яка ще нескоро загоїться. Тож поки скажу так: ми живемо у Малині, а думками і серцем — у Рубіжному...

На знімку: Наталія та Сергій Рижкови — на новому робочому місці у Гранітному.

Переїхала з Пісківки у Малин, аби займатися вільною боротьбоюЗабігаючи наперед, хочеться сказати: цей матеріал — про пер...
22/07/2022

Переїхала з Пісківки у Малин, аби займатися вільною боротьбою

Забігаючи наперед, хочеться сказати: цей матеріал — про перемогу. Про перемогу над собою, над суперником на борцівському килимі, і, про найбажанішу перемогу, яку усі ми з таким нетерпінням чекаємо. Кажу так тому, що попри війну в Україні і новини з фронту, оповиті чорними стрічками, у нашому місті продовжується життя, діти радують нас своїми досягненнями: хтось — у навчанні, хтось — у спорті. Як от, приміром, 16-річна малинчанка, вихованка ДЮСШ відділу вільної боротьби Єлизавета Кулаківська (на знімку). Днями її тренер Олексій Федорчук поділився гарною новиною: наприкінці липня вона у складі збірної України з вільної боротьби візьме участь у чемпіонаті світу, який проходитиме у столиці Італії Римі. Тож сьогодні хочеться розповісти читачам «Малинських новин» про нашу гордість — Єлизавету, про її жагу бути кращою і першою, а також про її мрії, які, хочеться вірити, обов’язково здійсняться.

Якби ви побачили Лізу в будь-яких типових життєвих обставинах, точно відмітили б її тендітність: висока, худорлява, з витонченими рисами обличчя, якоюсь загадковою іскоркою в очах. Звичайна дитина, з грайливим заплетеним волоссям, мабуть, мала б займатися дівчачими хобі, на кшталт малювання чи танців. Проте перед нами — неодноразова чемпіонка з вільної боротьби різних рівнів: від найнижчих — районних та обласних, до найвищих — чемпіонатів України та Європи. Непогані результати Єлизавета показала і на чемпіонаті світу, посівши восьме місце. У її скарбничці — десятки нагород, відзнак та подяк, зокрема й від обласної ради у номінації «Лауреат спортивного 2021-го року з олімпійських видів спорту». А почалося усе, можна сказати, випадково...
— Наша родина раніше проживала у Пісківці, — розповідає Єлизавета. — Там я прикипіла душею до вільної боротьби. Якось разом із братом, який займався цим видом спорту, прийшла на тренування. Рома мав невелику вагу, тож важко було підібрати йому суперника для спарингу, тому тренер запропонував мені позмагатися із братом. Відтоді, як кажуть, я — на борцівському килимі. А це немало-небагато — десять років.

Ліза вперше узяла участь у змаганнях з вільної боротьби у 2012-му році. Це був турнір на призи срібного призера ХХХ Олімпійських ігор Валерія Андрійцева, що проходив у Малинській ДЮСШ. У тих змаганнях Єлизавета виборола перше місце у своїй ваговій категорії. Тоді дівчинка вперше була окрилена перемогою, а тренер, котрий інтуїтивно відчував, що з цієї юнки буде толк, укотре переконався, у Єлизавети — великий потенціал і перспектива: вона поворотка, сильна, цілеспрямована, швидко приймає рішення. А ще дівчинка має спортивний азарт і хватку переможця.
— У 2015-му році наш тренер Олексій Євгенович переїхав жити у Малин, — розповідає Єлизавета. — Проте ми з братом все одно не полишили тренувань, які на той момент проходили у клубі на ГМП в Малині, і приїжджали з Пісківки на заняття. Попри довге добирання ми не пропустили жодного тренування. Нас не зупинила навіть коронавірусна пандемія. А потім мама вирішила, що і ми маємо перебратися з Пісківки у Малин. Більшою мірою це було заради того, аби ми з Ромою мали можливість відвідувати Малинську ДЮСШ, займатися вільною боротьбою.
Наполегливі заняття, виснажливі тренування не могли не дати гарних результатів — у 2017-му році Єлизавета разом із Ромою стали чемпіонами України. У якійсь мірі брат навіть був у тіні слави своєї здібної сестри. Проте це його не засмучувало, нав­паки розпирало від гордос-­
ті, що Ліза займає перші сходинки спортивного п’єдесталу. Частенько, аби допомогти їй підготуватися до чергових змагань, ставав з Лізою у спаринг.
— Мене не лякає, коли бачу перед собою на борцівському килимі сильніших суперників, — говорить Єлизавета. — Скажу навіть, чим сильніший суперник, тим цікавіше. Головне — перемогти свій страх, побоювання, невпевненість у своїх силах. Крім того, у вільній боротьбі часто усе вирішують останні секунди. Так, приміром, сталося на чемпіонаті України, де моєю суперницею була трикратна чемпіонка нашої країни, бронзова призерка світу Анастасія Польська з Кривого Рогу. Я й на мить не сумнівалася, що покладу її на лопатки, і перемогла, набравши утричі більше балів.

Ліза у жодній сутичці не поступилася своїм сильним суперникам і на чемпіонаті у Софії в Болгарії, здобувши там першість, виборовши титул чемпіонки Європи і піднявши на борцівській арені прапор України. А ще через місяць Ліза виборола бронзу у змаганнях європейського рівня. Знову піднятися на найвищу сходинку п’єдесталу завадила травма коліна.
— З цією травмою мені довелося виступати й на чемпіонаті світу, — розповідає Єлизавета. — У перервах між сутичками мені обкладали коліно капустяним листям, аби зняти набряк. Звісно, можна було б відмовитися від змагань. Проте навіть у думках такого не допускала, бо довго разом із тренером готувалися до цього чемпіонату. Довелося боротися з сильними й гарно підготовленими суперниками: спочатку — чемпіонкою світу, індускою, потім, у другій сутичці, — бронзовою призеркою, американкою. Третій раз вийшла на борцівський килим разом із суперницею з росії. Мені таки вдалося набрати 250 балів.
Нині Єлизавета міркує по-дорослому, виважено і помірковано: усі ці чемпіонати — лише сходинки, що ведуть її до основної мети, олімпійських ігор 2028-го року.
— Моя заповітна мрія — узяти участь у цих змаганнях і підняти на борцівській арені прапор України і стяг нашого рідного Малина.
Ще у Лізи є одна ціль — стати тренером з вільної боротьби. Інакше, мабуть, бути не може, адже поряд із нею — гарний прик­лад, її тренер Олексій Євгенович. А ще — мама і брат, котрі в усьому підтримують Лізу, уболівають за неї й щоразу під час змагань тримають кулачки доти, доки суддя, віддаючи перевагу між суперницями на борцівському килимі, не підніме руку Єлизавети на знак перемоги.

Триматимемо за тебе, наша гордосте, кулачки і ми всі. Нехай спортивна удача буде на твоєму боці!

Обличчя професії«За 25 років служби такого жахіття не бачив»Начальник 13-ої пожежно-рятувальної частини Малина Євгеній В...
20/07/2022

Обличчя професії
«За 25 років служби такого жахіття не бачив»

Начальник 13-ої пожежно-рятувальної частини Малина Євгеній Возний (на знімку) працює у службі надзвичайних ситуацій вже чверть століття. За цей період різного довелося побачити і пережити. У пам’яті чоловіка — моторошні аварії, у яких з-під уламків автівок доводилося витягувати понівечені, бездиханні тіла; пожежі, у яких гинули люди, зокрема діти. Здавалося, чи могло б бути у його роботі щось жахливіше, те, від чого кров холоне у жилах? Виявляється, так. І це жахіття принесла на нашу землю війна з росією.

— Наш підрозділ з першого дня повномасштабного вторгнення рашистів в Україну допомагав людям ліквідовувати наслідки ворожих артилерійських обстрілів та авіаційних ударів по населених пунктах малинської громади, — розповідає Євгеній Возний. — Найважче було у березні. На початку місяця ворог вдарив по цент­ру Малина з літака, знищив військкомат, значних пош­коджень зазнали майже усі будівлі на Соборній площі, зокрема і пожежна час­тина: у приміщенні повилітали вікна, зірвало покрівлю. У той момент в частині працювали близько тридцяти чоловік, на щастя, усі лишилися живими. Травмувався лише один колега.

Опісля підрозділ під керуванням Євгенія Возного був залучений до ліквідації нас­лідків обстрілів населених пунктів у напрямку Термахівки, від Малина до Морозів­-
ки. Рятувальники, яким довелося розбирати зруйновані будинки, гасити пожежі, витягувати з-під завалів людей, м’яко кажучи, були шоковані жорстокістю та безжальністю ворога, який воював, по суті, не з українськими солдатами, а з мирним населенням, літніми людьми та дітьми, сіючи страх, біль, паніку, забираючи безневинні життя та калічачи людські долі.
— Ворог зруйнував Морозівку на вісімдесят відсотків, — розповідає Євгеній Возний. — Відверто скажу, за 25 років служби я не бачив такого жахіття. Рашисти знищили будинки селян, школу, сільраду, будинок культури. Це при тому, що у селі не стояли військові частини та техніка. Зізнаюся, навіть рятувальників з чималим стажем роботи охопила розгубленість, адже не знали з чого починати порятунок. Треба було витягувати з-під завалів людей, і водночас приборкувати вогонь, адже від влучання ракет у помешкання мирних жителів, спалахнули одразу близько десяти будинків. Полум’я швидко перекидалося від хати до хати. Потрібна була не одна пожежна машина, аби ліквідувати вогняну стихію. Та й дорога до Морозів­-
ки була для нас справжнім випробуванням: уся розбита, у вирвах.

Навряд чи колись нашим рятувальникам вдасться вир­вати з пам’яті і цьогорічне восьме березня, коли ворог з неба цілив по Малинщині 500-кілограмовими авіаційними бомбами.
— Жахіття, яке залишилося після бомбардування, — нелегке емоційне вип­робування навіть для тих, хто всього бачив, — говорить Возний. — Важко було сприймати дійсність, серце стискалося від люті і болю, адже від ворожого влучання загинула родина, де виховувалися троє дітей. Того моторошного вечора від авіанальоту на сусідній вулиці в Юрівці загинула ще одна людина, тіло якої ми знайшли вже наступного дня.
Пошуки були тривалими й складними, адже від сільського будинку, що став ціллю ворога, не залишилося навіть стін, лише глибоченна вирва посеред двору. До того ж рятувальникам довелося розбирати завали у пізній час, практично в суцільній темряві.
— Ворожий літак саме відлетів, проте ще довго завивали сирени, — пригадує Євгеній Возний. — Ми підсвічували місця влучення бомб, проте не знали, чи можна було вмикати прожектора, адже російський літак міг повернутися будь-якої миті, побачивши ціль. Тож працювали, як кажуть, на свій страх і ризик.
Сьогодні ніхто не може сказати, коли закінчиться війна, скінчиться лік стражданням і втратам, коли сирени перестануть будити людей серед ночі і виганяти їх із рідних домівок у підвали та погреби. Однак наші рятувальники точно знають, що продовжуватимуть стояти на варті і нести нелегку службу, покликання якої — порятунок людей.

РоздумиЦе — не вантаж-200, а захисник УкраїниНещодавно дорогою з Житомира до Малина водій автобуса був змушений зробити ...
20/07/2022

Роздуми
Це — не вантаж-200, а захисник України

Нещодавно дорогою з Житомира до Малина водій автобуса був змушений зробити зупинку — назустріч повільно рухалася ритуальна процесія. Наш автобус, як і автівки, що їхали попереду, звернув на узбіччя. Керманич, вже немолодий чоловік, запропонував пасажирам вийти:
— Везуть нашого захисника, треба віддати останню шану героєві, — промовив.
Люди вийшли з салону автобуса, і тут мене ніби вдарило струмом — на лобовому склі автівки, якою везли загиблого солдата з дому до місця його останнього й вічного спочинку, була прик­ріплена табличка з жахливим написом: «Вантаж-200». Так, буцімто з пункту А в пункт Б по бухгалтерській накладній перевозять якийсь товар або виробничу деталь.
— Неприпустима черст­вість, чи не так? — ніби прочитав мої думки водій, котрий стояв поруч. — Ось так привезли з передової і мого сина, — почав виливати душу. — Виходить, разом із дружиною споряджали на війну цілий наш всесвіт, єдину дитину, сенс усього життя, а повернули назад вантаж...
Чоловік витер непрохану сльозу, навіяну важкими спогадами, і продовжив:
— Життя нашого Вадима, молодшого лейтенанта, обірвалося, коли він під ворожим обстрілом рятував рядових побратимів. Бліндаж, у якому перебували воїни, рознесло російським снарядом. Вадим побіг до охоплених вогнем руїн, щоб допомогти солдатам вибратися з вогняної пастки. Відтягнув їх у безпечне місце, а через декілька секунд біля нього вибухнула міна...
Слухаючи чоловіка, розуміла, його душевна рана, нанесена втратою сина, ще зовсім свіжа, болить, ниє, кровоточить. Разом із тим спостерігала, як повз нас проїхав бусик із покійним, а за ним, ледь переступаючи, не бачачи ні білого світу, ні, здавалося, землі, йшла убита горем жінка у чорній хустці, очевидно, мати. З усього було видно, вона проводжала в останню путь не просто сина, героя, вона сама повільно вмирала, згасала, немов свіча.
Важко було стримати потік думок, що заповнювали голову від побаченого і почутого.
Так, війни мають свій трагічний рахунок, свою чорну статистику. Проте у такі жалобні моменти ні в кого не повинен відмовляти здоровий глузд і такт. Ми не маємо права забувати, чим завдячуємо нині кожному захисникові нашої України. Завдяки нашим солдатам ми спимо у своїх ліжках, обіймаємо дітей, ходимо на роботу, п’ємо зранку каву. Якщо, не доведи, Боже, з кимось із воїнів сталося лихо, повинні достойно скласти останню шану героєві. Не по-канцелярськи, не так, як це було при совку, а по-людськи. Можливо, на автівці із тілом загиблого замість «Вантаж-200» правильніше було б написати просте і очевидне — «Захисник України». Тоді б усі без пояснень знали, що з війни везуть полеглого за Батьківщину воїна, чийогось сина, чоловіка, батька, брата, товариша, чийсь всесвіт...

Робота для неї — друга родинаЯкщо говорити про жінок Малинщини, котрі буквально живуть своєю роботою, для яких колектив ...
19/07/2022

Робота для неї — друга родина

Якщо говорити про жінок Малинщини, котрі буквально живуть своєю роботою, для яких колектив — друга родина, то одна з них, без сумніву, малинчанка Людмила Штуль (на знімку).

Двадцять шість років Людмила Олександрівна присвятила роботі у ЗОШ №3. Бажання пізнавати щось нове, свого часу звело Людмилу Штуль із благодійною організацією «Захист дітей Чорнобиля». І хоч створювалася вона у пік інтересу до чорнобильської теми, коли було чимало охочих допомагати постраждалим від трагедії на ЧАЕС, проте благодійна організація й дотепер існує та активно діє. У цьому знову ж таки заслуга Людмили Олександрівни.
Війна, звісна річ, позначилася на роботі благодійної організації. Тепер, у першу чергу, доводиться підтримувати і допомагати військовим, які боронять Малинщину від російського окупанта. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну телефон Людмили Штуль не замовкав. До неї телефонували з різних питань. Хтось цікавився, які речі потрібні солдатам. Хтось, готуючи гарячі обіди для військових, допитувався, у якій кількості варити борщ, смажити котлети чи мастити бутерброди. Сьогодні Людмила Олександрівна і її команда докладають чимало зусиль, аби підтримати й підставити плече переселенцям, які знайшли прихисток на Малинщині і практично починають життя з нуля.
Звідки, постає логічне запитання, Людмила Олександрівна черпає сили й натхнення, аби не перегоріти на роботі? Її віддушина — квітник навколо дому, який без перебільшення можна назвати своєрідним ботанічним садом, бо яких тільки рослин там немає. Сад буяє і квітне з ранньої весни й до пізньої осені, дихає різноманіттям ароматів, веселить барвис­тими кольорами. Для своєї власниці це — маленький рай, де Людмила Олександрівна забуває про втому, залишає погані думки та тривогу...

28/06/2022

Уже не може бути «какая разніца»

Автобусна зупинка у цент­рі Малина. Навколо молодої матусі, немов дзиґа, крутиться хлопчик шести років. Хоч би на хвилину зупинився, проте ні. Чим більше на нього звертають уваги, тим більше трюків у виконанні малого непосиди. При цьому хлопченя ще й умуд­ряється смакувати морозивом. Мама не стримується, хапає сина на рукав, вологими серветками починає витирати замурзане обличчя дитини:
— Постой, міленькій, — просить. — Потєрпі, роднє­-
нькій. Ну вот, Альошенька, хароший, красівий і послушний мальчік. Самий лучший...
Якась літня жінка в окулярах, спостерігаючи за мамою та її сином, несміливо запитує:
— Ви малинські? — Нєт, ми с Харькова.— Це українське місто? — допитується літня пані.
— Канєшно, — чує упевнену відповідь. — А што такоє?
— Чому тоді розмовляєте з сином російською, а не українською?
— А какая вам разніца? — сердиться молодиця. — У нас в Харьковє почті всє говорят на руском. Што же мнє тєперь язик ломать, подстраіватса под вас?
— Але ж ви втекли від російських убивць, — намагається знайти переконливі аргументи літня жінка. — Рашисти з несамовитою люттю плюндрують ваше гарне місто. А ви їхньою мовою калічите свого сина...
— Залиште її у спокої, — втручається у розмову чоловік середніх років. — Вона стільки натерпілася. Хай, як хоче, так і говорить. Аби була хорошою людиною. У переселенців і без того море страждань, допомагаємо їм, чим можемо. А ви дорікаєте за мову...
— То, може, ще відкриємо російську школу у Малині? — дорікнула «захисникові» жінка у синій сукні.
— Било би харашо! — миттю осміліла молода матуся. — Нас, рускоязичних, много в Малінє. Будєм здесь жить. У вас — болєє-мєнєє тіхо, спакойно. Альошенькє будет лєгчє учіцца, єслі будет руская школа.
— Якби ви, жіночко, були старшого віку, — вела далі жінка в окулярах, я, може, змовчала б. Розмовляти російською — то радянський спадок. А ви — молода, народилася, виросла, вчилася в незалежній Україні, тож ваша мова — українська. Нею маєте розмовляти з дитиною, показувати хлопчикові приклад, аби й він ніс у маси українське слово. Звісно, спочатку буде тяжко, помилятиметеся, іноді виходитиме абракадабра, проте головне — почати... — Якого ще путіна треба, щоб ви прозріли? — підтримали літню пані інші люди на автобусній зупинці. — Московські звірюги знущаються з українців, усе наше трощать, руйнують, ґвалтують жінок, вбивають дітей, таких, як ваш Олексійко, а ви схвалюєте руський мир?
— І я за те, щоб ви вчили українську, — долучився до розмови якийсь дідусь. — Ось бачите площу, на якій майорить український прапор? — звернувся він до мами Олексійка. — Колись вона асоціювалася зі святами, радістю, а нині — з трауром по загиблих наших захисниках. Тепер чи не щотижня малинчани на цьому місці прощаються зі своїми мужніми воїнами, матері — з синами, дружини — з чоловіками, сестри — з братами. Наші хлопці, дехто вашого віку, ціною свого життя боролися за Україну, а значить і за її культуру та мову. Вони захищали рідну землю, свої родини, мене і вас з дитиною. Тож, якщо заговорите українською, це буде найкраще «дякую» нашим полег­лим солдатам.

До зупинки під’їхав автобус. Схвильовані, збентежені люди почали заходити у салон... — Альошенька, ой, Олексійко, на гроші. Заплатиш водієві за проїзд... Усі, хто почули ці слова, пос­міхнулися.

Світла пам’ять і вічний спокій! Михайло Григорович ФЕЩЕНКО(25.11.1930-31.05.2022 рр.)Болю більшого у серці не буває, ніж...
01/06/2022

Світла пам’ять і вічний спокій!
Михайло Григорович ФЕЩЕНКО
(25.11.1930-31.05.2022 рр.)

Болю більшого у серці не буває, ніж коли небо найрідніших забирає…

Сумуємо… Діти , онуки, правнуки, родичі…

11/04/2022

Важлива інформація! Відсьогодні, 11 квітня 2022 року комендантська година в Малинській громаді розпочинатиметься з 22:00 і триватиме до 5:00 ранку.
📣 Нагадаємо, що у цей час для громадян діють певні обмеження, необхідні задля їхньої безпеки. У визначений час мешканцям громади необхідно залишатися вдома, а в разі спрацювання сигналу тривоги – спуститися в укриття.
🚨 Перебувати на вулицях у комендантську годину мають право військові, поліцейські та громадяни, які мають спеціальну для цього перепустку. Правопорушників правоохоронці будуть притягувати до відповідальності.

Слава Україні!🇺🇦

05/04/2022

Моє місто щойно звільнили. Чому небезпечно повертатись?

• Територію населеного пункту обов'язково мають обстежити фахівці на наявність вибухонебезпечних предметів

• На території населеного пункту можуть залишатися диверсійно-розвідувальні групи противника

• Зруйнована інфраструктура: відсутність води та каналізації, електрики, опалення, газу

• Відсутність логістичних ланцюжків постачання продуктів та товарів першої необхідності

Перш ніж повертатися додому, зачекайте на інформацію від офіційних джерел, що це безпечно.

Не наражайте на небезпеку життя і здоров'я, як своє, так і своїх близьких.

26/03/2022

До уваги жителів Малинської громади‼️

З 28 березня 2022 року комендантська година змінюється, триватиме вона з 20:00 до 05:00.

Звертаємо вашу увагу❗️Під час комендантської години перебувайте вдома. У інший час обов'язково носіть з собою документи.

23/03/2022

Сьогодні Президентом України підписано Закон, яким адаптовано трудові відносини під реалії війни - ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» ➡ https://bit.ly/3tHj4IF

Закон визначає нові правила трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Що змінилося:

🔷 робочий день працівників має становити не більше 60 годин на тиждень (у мирний час це було 40 годин)

🔷 для працівників зі скороченою тривалістю робочого часу – не більше 50 годин.

🔸 з новими працівниками можна укладати строкові трудові договори на період дії воєнного стану або на період заміщення тимчасово відсутнього працівника;

🔸 працівників на період дії воєнного стану можуть переводити на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без їхньої згоди (за винятком переведення на роботу в іншу місцевість, де тривають активні бойові дії), якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров'я;

🔸 працівники можуть звільнитися за власною ініціативою без двотижневого строку попередження (за винятком примусового залучення до суспільно-корисних робіт в умовах воєнного часу, а також якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об'єктах віднесених до критичної інфраструктури) у зв'язку з веденням бойових дій в районах, в яких розташоване підприємство, та загрозою для життя і здоров'я працівника;

🔸 якщо підприємство ліквідується у зв’язку зі знищенням через бойові дії, роботодавець може розірвати договір з працівником, попередивши його не пізніше ніж за 10 днів;

🔸 допускається звільняти працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці, крім відпустки у зв'язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною;

🔸 роботодавець може призупинити виплату зарплати працівникам у разі неможливості її виплати через воєнні дії, до моменту відновлення можливості підприємства здійснювати основну діяльність;

🔸 працівнику можуть не дати відпустку (окрім відпустки у зв'язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об'єктах віднесених до критичної інфраструктури;

🔸 протягом періоду воєнного стану роботодавець на прохання працівника може без обмежень надавати відпустку без збереження зарплати;

🔸 можна призупиняти дію трудового договору (якщо роботодавець не може забезпечити працівника роботою або працівник не може працювати). При цьому зупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.

Детальніше читайте на сайті: https://bit.ly/3L5FKYK

#БПД #ПравоваДопомога

Координаційний центр з надання правової допомоги

14/03/2022

❗Шановні громадяни❗

До вашої уваги перелік сервісних центрів Пенсійного фонду України, до яких ви можете звернутись для вирішення пенсійних питань, станом на 14.03.2022👇.

ℹ️Інформація може змінюватись з урахуванням ситуації, що розвивається.

🟢Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1ZGBFYb32v6T-I2YxOGMDvSJLKTNg7kXn/edit =1956436931

🟢Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1uUH0fH8QQdd-SqYrcX3oeCkLWT29L68q/edit =1169651216

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1LkfdUmE18kSPI7BmLtlY_LKrNYL6vbU4/edit =2041989014

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1zBR737Lk81gVcnQZV5WqDG-pqcf8i469/edit =1930893457

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1DyZ2y5Ld3LtPbovPFmoh2PWyZ4tkj3Dh/edit =1815983005

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1iTstTZ3A7oGvFfsvFvaOfLxgx3PCyMuQ/edit =619465875

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1roDAnqGXiaL5P7GWW-5VQFCNpXXULQwE/edit =107376551

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1MIqooyZwzeaf2pUYnn7d8_ML91mxOuzv/edit =1905338250

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Київській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1JyZ3Os6nweYcM85qvl-hP3KN3xHj0W9y/edit =1889529539

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1Ibx1JaVnfvy4Fxqt64zC4QWvFKU1zl6h/edit =1823750619

🟢Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1iNdtUjxkyGt6hssoRuY52_QEnZlXNgSL/edit =387812604

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1smJOaAvz60Cscunmi3ALnMI_9YZOBWG6/edit =1973751730

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1YRop3cPuGy4PN4CVErPdbFJE-IeXZEhc/edit =1641633305

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1W46bzbAaSdghxB7_oMHeCu473UWP-mJU/edit =1840411784

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1VuQZg6dTIIjuIi_u9QJ-5zJNZllxXqaa/edit =1680471680

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/17vj4vButyXC_wqpP0wL4CLann3I0oekx/edit =1428530384

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1LE2ZEVm037WQc4xRn5x_kn80VQ6fJLNJ/edit =1925108678

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1jRj7brFYkszCf7DAQRp1mCkjOh8gMUrn/edit =1736415933

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/131K7km2yWJVc8D1sDUml8btHq4c9wGft/edit =758606392

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області
https://docs.google.com/spreadsheets/d/1bSkwgPkG2soClhhMZrfRICGa_yn-s3_k/edit =1836185752

🟢Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві
https://docs.google.com/spreadsheets/d/185lIk2WiqUVnj9Ym2ECGx7z12piSgbnd/edit =1978119369

#ПенсійнийфондУкраїни
#ПФУ
🇺🇦

Address

Malyn
11603

Opening Hours

Monday 08:00 - 17:00
Tuesday 08:00 - 17:00
Wednesday 08:00 - 17:00
Thursday 08:00 - 17:00
Friday 08:30 - 15:00

Telephone

+380413351453

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Редакція газети "Малинські новини" posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Share

Category


Other Malyn media companies

Show All

You may also like