01/08/2022
Життя на новому місці
В одному з номерів «Малинських новин» ми знайомили наших читачів із переселенцями з Рубіжного Сергієм та Наталією Рижковими, котрі змушені були через війну залишити рідне місто, домівку і їхати якнайдалі від бомбардувань, вибухів та пострілів. У пошуках нового дому та роботи подружжя об’їхало майже усю Україну і зрештою знайшло острівок відносної безпеки — наше місто, де хоч трохи відволіклося від пережитого. Сьогодні родина Рижкових навіть має чим похвалитися, адже Наталія Леонідівна та Сергій Анатолійович знайшли роботу на Малинщині — працюють стоматологами у Гранітному.
Звісно, освоюватися на новому місці — тяжко. Хочеш-не-хочеш, проте щоразу озираєшся назад, линеш спогадами у минуле. Немало часу та сил вклали Наталія та Сергій Рижкови, аби мати власний добротний будинок у Рубіжному, гідну роботу. А головне — щасливу родину, у якій усі поряд — сини, невістки, онучки. За цим усім — десятиліття, а то й ціле життя. Тож мимоволі подружжя натикається у своїх спогадах на уявний блокпост, оту чорну дату — 24-е лютого, яка перевернула усе з ніг на голову, закреслила плани, вигнала з дому.
— Війна на Луганщині та Донеччині триває з 2014-го, а от про те, що почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ми зрозуміли, почувши зранку 24-го лютого сильні вибухи знадвору, — говорить Сергій Анатолійович. — То з літаків бомбили аеродром у Сєвєродонецьку. Перше, що прийшло у голову, — набрати повну ванну води, адже розумів: можемо залишитися без світла, газу, тепла, води. Оговтавшись і зібравшись із думками, збагнули з дружиною, нічого хорошого не буде, треба вивозити у безпечне місце невісток та чотирьох онучок. Того ж дня забрав своїх дівчат і повіз їх у Потіївку, де живе моя рідна сестра. А повернувшись у Рубіжне, де на мене чекала дружина, ми ще декілька днів просиділи з нею у підвалі, адже зовсім поряд, у ста метрах від нашого житла, вибухали ворожі снаряди. Колотилися вікна, здригалися стіни, ми не знали, доживемо до ранку чи ні. Було дуже страшно. А вже шостого березня почалося справжнє пекло, окупанти обстрілювали Рубіжне з усіх видів зброї. Не змогли силою захопити місто, наштовхнулися на спротив наших військових, серед яких і мій син, тож узялися перетворювати населений пункт на попіл.
Зараз Сергій Анатолійович та Наталія Леонідівна достеменно не знають, чи вцілів їхній будинок, проте вірять, йому таки вдалося встояти під час безкінечних бомбардувань.
— Річ у тім, що мікрорайон, у якому ми жили, розташований на околиці Рубіжного, — говорить чоловік. — Його окупували одразу після нашого виїзду, ворогові не довелося докладати зусиль для захоплення, тож будинки здебільшого вціліли. А от вже через вулицю пролягла лінія фронту, і там Рубіжне нині схоже на Маріуполь — мертве місто в розвалинах, руїнах та глибоченних вирвах.
Шукаючи безпечне місце, родина Рижкових спочатку виїхала з Рубіжного у Вінницю, звідти — в Івано-Франківськ. Там знайомі запропонували Сергію Анатолійовичу та Наталії Леонідівні свій будинок. На новому місці подружжя пробуло два місяці, активно шукало роботу, однак з цим не щастило.
— Якось в інтернеті натрапив на оголошення про роботу, однак треба було їхати на Київщину, — розповідає чоловік. — Виходу не мали, тож подалися ближче до столиці. Робота дійсно знайшлася, проте знову ж таки не склалося з житлом. Річ у тім, що ми, виїжджаючи з Рубіжного, узяли з собою двох собак, одну з яких ще цуценям підібрали на блокпосту. А знайти житло з тваринами, виявилося, не так вже й просто. Тож знову почали шукати пристанище і для себе, і для домашніх улюбленців. Подалися у Дніпропетровську область, але і там не склалося ні з роботою, ні з житлом. На той час наш молодший син уже перебрався у Київ, тож і ми захотіли бути поближче до нього. Так і опинилися у Малині. Нам тут добре, більш-менш спокійно. Люди дали непогане просторе житло, де є місце і для наших собак. Разом із дружиною посадили города, це відволікає від сумних думок. Познайомилися із багатьма хорошими людьми. А ще ми знайшли роботу на Малинщині — працюємо стоматологами у Гранітному. Зараз ми на так званому випробувальному терміні, приглядаємося, що і як. Проте сподіваємося, усе буде добре.
Поки розмовляємо з Сергієм Анатолійовичем, у кабінет лікаря заходить чимало людей, записуються на прийом, консультуються. Пацієнти гарно відгукуються про нових лікарів, кажуть, вони — фахівці своєї справи, дуже уважні та відповідальні.
— Ми з дружиною усе життя працюємо стоматологами, — говорить Сергій Анатолійович. — Колись разом закінчили мінський медичний інститут, опісля перебралися у Рубіжне, влаштувалися на підприємство, де був стоматкабінет. У кризові двотисячні роки, коли підприємство почало розвалюватися, за допомогою друзів відкрили власний стоматкабінет на два крісла. Важко було починати підприємницьку діяльність, грошей не було, однак ризикнули і справа, слава Богу, вдалася. Батьківською стежиною пішов і молодший син, він також — лікар-стоматолог, правда, зараз він — у війську ЗСУ.
Щодо майбутньої перспективи, вона для родини Рижкових — туманна. Адже хоч і віриться у краще, проте ніхто не знає, що буде завтра. Та й, якщо говорити про рідне Рубіжне, туди життя повернеться ще нескоро, адже місто існує лише на мапі, а в реальності його немає.
— Сьогодні головне — протриматися, — говорить Сергій Анатолійович. — Бо знаєте, як кажуть, хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Хоч, звісно, є задум залишитися у Малині. Адже діти міркують осісти у Києві, а наше щастя — бути поряд із синами, невістками, внучками. Тож сів на електричку, і через дві години вже у столиці. Діти й онуки — сенс нашого життя, наше продовження, відрада. Скажу відверто, для нас з дружиною зірватися з обжитого роками місця — травма, яка ще нескоро загоїться. Тож поки скажу так: ми живемо у Малині, а думками і серцем — у Рубіжному...
На знімку: Наталія та Сергій Рижкови — на новому робочому місці у Гранітному.
