Львівська музична школа 6 ім.Б-Ю.Янівського

05/11/2024

07/10/2024

Перегляньте відео з концерту «Із музикою в серці»

В рамках проекту В гостях у Станіслава Людкевича

05/10/2024

Дорогі мої колеги!

У переддень особливого свята -Дня вчителя хочу подякувати кожному з вас за вашу неймовірну відданість справі. Я бачу, як у цей непростий час ви продовжуєте працювати, віддаючи серце та душу нашим учням. Ви не просто вчите музиці та іншим мистецтвам– ви допомагаєте їм знаходити сили йти вперед, навіть коли все навколо хитке та невпевнене.

Ми разом переживаємо різні важкі моменти, і я безмежно пишаюся тим, що маю можливість працювати поруч із такими людьми, як ви. Нехай ваша праця завжди приносить радість і відгук у серцях дітей. Бажаю вам миру, здоров’я та наснаги, а також незламної віри у те, що мистецтво завжди буде тим джерелом, яке дає сили рухатися вперед.

Дякую вам за те, що ви є і за те, що робите!

З шаною та повагою, Богдан Ховзун

02/10/2024

18/09/2024

02/07/2024

Продовжуємо нашу рубрику “ Канікули з користю” і мова піде про Сидіра Воробкевича – українського композитора, письменника, художника, театрального і громадського діяча, який разом з Юрієм Федковичем та Ольгою Кобилянською належить до славетної когорти діячів, що стали “ Будителями” національної свідомості українців Буковини.

Данило Млака (Воробкевич Ісидор Іванович) народився 17 травня 1836 року в Чернівцях у сім’ї вчителя богослов’я. Рід Воробкевичів походив з Литви: його прадід Скульський Млака де Оробко в середині XVIII ст. переїхав на Буковину, а дід змінив прізвище Оробко на Воробкевич. Ісидор як композитор виступав під цим прізвищем, а літературні твори найчастіше підписував іншим — Данило Млака.
Мудра й досить освічена, як на ті часи, бабуся прищепила хлопчику любов до народу, до рідної мови й пісні. Завдяки бабусі, яка перша помітила в Ісидора незвичайні музичні здібності і подарувала йому червінець на придбання скрипки, хлопчина ще під час навчання в гімназії почав учитися грати на цьому ніжному інструменті.
У школі української мови не викладали, і гімназист Воробкевич, коли наставали літні канікули, ходив від села до села, вслухався в народні мелодії, вивчав українську мову.
По закінченні гімназії вчився Ісидор Воробкевич у Чернівецькій духовній семінарії. Закінчивши її, одружується і їде працювати в глухі гуцульські села в Буковинських Карпатах. Тут він глибше знайомиться з українською літературою, читає Шевченка, Марка Вовчка.
У 1863 році друкуються у львівському журналі «Галичанин» перші вісім віршів С. Воробкевича під назвою «Думки з Буковини». Відтоді твори письменника друкуються в різних газетах і журналах Галичини та Буковини.
1867 року сім’я Воробкевичів переїздить до Чернівців, де Ісидор Іванович викладає хоровий спів у духовній семінарії та гімназії. Тоді ж він пише свої нові поезії, складає на них мелодії. Відчувши певні прогалини у власній музичній підготовці, самодіяльний композитор 1868 року їде у Відень. Проходить курс гармонії та основ композиції у відомого викладача Франца Кренна. Одержавши по закінченні Віденської консерваторії звання викладача співу, повертається до Чернівців.
Тут С. Воробкевич віддається роботі з молоддю, укладає пісенники для початкової школи, пише перші на Буковині українські музично-методичні посібники з теорії музики й співу, читає публічні лекції, вміщує науково-популярні статті в газетах і журналах.
Сидора Воробкевича слід оцінювати і як письменника і як композитора одночасно. Його лірична поезія без мелодії просто немислима. Тексти до своїх пісень поет вважав лише половиною роботи. Починав він з пісень для дітей і молоді. Ці пісні складено в шкільний пісенник.
Десятки літ запальної праці віддав він рідному народові як письменник і композитор. На жаль, ім’я Данила Млаки мало відоме широкому загалові, хоч він своєю багатогранною діяльністю в культурному житті Буковини другої половини XIX ст. відіграв значну роль.
Тематика творів С. Воробкевича в основному відповідала вимогам шкільної молоді, і в ній звернено особливу увагу на виховання патріотичних почуттів у дітей та виховання у них любові до праці. Найвідоміші серед віршів-пісень поета для дітей «Рідна мова», «То наші любі, високі Карпатці», «Веснянка», «Осінь».
Незабутнє враження на Сидора Воробкевича справила його поїздка до Києва в 1874 році. Під її впливом він пише два чоловічі хори «Цар-ріка наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козаком».
У 70—80-х роках Сидір Воробкевич стає активним членом багатьох громадських установ у Чернівцях, ініціатором видання українського літературного журналу «Зоря Буковини», організатором товариства українських студентів «Союз». Редагує він праці слов’яно-руського відділу в румунському журналі «Кандела», складає й редагує буковинський літературний альманах «Руська хата». Пише вірші, поеми й наукові статті німецькою мовою. Тоді ж з-під його пера виходить ряд великих переказів-поем з історії інших народів, як от «Нерон» (1876), «Сабля Скандербега» (1878), «Клеопатра» (1879), «Іван Грозний» (1885).
Найбільше значення для розвитку музичної культури західноукраїнських земель мали драматичні твори буковинського співця. Називав він їх по-різному: опери, оперети, мелодрами, музичні комедії. Таких творів налічується вісімнадцять. Крім того, ним написано музику до п’ятнадцяти п’єс інших авторів. Склав композитор і декілька одно- й двоактних комедій-сміховинок для дітей.
Відомий С. Воробкевич і як автор оповідань та новел. Писав він їх протягом 1865—1898 років. Його ж перу належить ряд сатиричних та гумористичних оповідань і нарисів.
У травні 1887 року прогресивні громадські організації Чернівців урочисто відзначили 25-річний ювілей літературної і композиторської діяльності Воробкевича-Млаки. На святковий концерт запросили І. Франка. Незважаючи на тяжку хворобу серця, С. Воробкевич не полишає ні громадської, ні педагогічної діяльності, пише нові твори, складає до них музику.
1901 року І. Франко вибрав кращі поезії С. Воробкевича і видав окремою збіркою, давши їй назву за однойменною популярною піснею композитора — «Над Прутом».
Помер С. Воробкевич 19 вересня 1903 року в Чернівцях. Там його й поховано.
Інформація з простору інтернету #канікулизкористю #канікулильвів #воробкевичсидір

20/06/2024

“ Невисокий, дрібний, завжди кудись задивлений і завжди у щось заслуханий, він був неначе з’явою не з цього світу. Мав феноменальну музичну пам’ять. Міг ту чи іншу сторінку одного з-поміж знаних творів покласти на папір із повною точністю.” – Так згадували про видатного композитора, піаніста, диригента, акомпаніатора, педагога, дослідника, лектора, музикального критика. Все це – Борис Кудрик.
Борис Кудрик - галицький композитор, колись популярний у музичних колах, однак мало відомий поза ними. Композитор, який відчув увесь трагізм долі митця у тоталітарній системі й зробив останній болючий ковток повітря на чужих холодних землях Мордовії у засланні.
Бусьо – так тепло й ніжно називали його в родині Кудриків. Згодом Бусьо став поважним музикантом і отримав псевдонім “ Рогатинець”(народився в Рогатині, на Івано-Франківщині). Вже з дитячих років опановував гру на фортепіано, любив виконувати твори Моцарта, Бетховена та Лисенка.
1915 – 1918 рр. навчався на філософському факультеті у Віденському університеті (німецька філологія та загальна історія) і водночас у Віденській музичній академії. Пізніше – у Львівському університеті на музикознавчій кафедрі у видатного польського професора Адольфа Хибинського.
Левова частина праць Кудрика присвячена вивченню української церковної музики, а першим масштабним дослідженням у цій сфері була його докторська дисертація. В 1933 році розпочинає читати курс історії української церковної музики у Богословській академії, а згодом створює при ній Інститут церковної музики, де формує бібліотеку духовних музичних видань і музикознавчих праць. 1937 рік – публікує грунтовну монографію “ Огляд історії української церковної музики”, де один з перших охоплює грандіозний за розмірами період – від княжої доби до музики композиторів XXстоліття. На велику увагу заслуговує і його композиторська діяльність. Його Соната ля мінор для скрипки з фортепіано була нагороджена у 1932 році на конкурсі секції “ Об’єднання українських організацій в Америці”. На той час преса писала: “твір цей написаний свіжо і є одним із найкращих, які вийшли в останніх часах із рук українських композиторів”.
Із театром «Веселий Львів», для якого аранжує музику до окремих номерів і пише твори для малого оркестру, митець навесні 1944 виїхав до Відня. Радянська контррозвідка «Смерш» робила «зачистку» району, в якому мешкав композитор, і зайшла до його напівпідвальної квартири.

Московські чекісти давно шукали його. При особистому обшуку в нього відразу знайшли посвідчення члена Спілки композиторів УРСР. Композитора заарештували. Закритим судом, який відбувся у Відні 7 червня 1945 року, Бориса Кудрика засудили на 10 років ув’язнення із конфіскацією майна. Вирок касаційному оскарженню не підлягав. Його відправили до табору для політичних в’язнів у Мордовській АРСР, станція Потьма.
Подальшу долю композитора описала Уляна Старосольська-Любович, яка сама пережила майже десятирічне заслання у Казахастані: «І уявіть собі цього Буся у совєтському карному лагері, серед “урків”, що грають у карти за те, хто має забити сусіда, де кусок хліба видирають собі силою. І, навіть там, голодний та споневірений, він на клаптиках паперу писав своє музичне “вірую”. Але Бусьо помер там не тільки від фізичного насильства, – він помер від музики. Може та смерть була йому визволенням від такого життя. Він застудився і опинився в лагерному шпиталі. Його виснажене тіло не витримало запалення легень. Він помер. Пишу це над потоком, сидячи на камені. Мала я писати про щось конкретне. Але на папір сів метелик. І я раптом почула, як грає потік і шумлять дерева. Бусьо зі свого музичного неба? Бо мусить таке бути – для музик…».
Із таборів Василь Барвінський, який тоді також відбував так зване «покарання», привіз твори Бориса Кудрика, робота над відновленням яких була дуже складною. Писані олівцем (рідкочорнилом) на розлінованих власноруч зошитах у косу лінійку чи клітинку, зшиті нитками в грубі манускрипти, – ці рукописи викликають трепет, бо чудом уціліли в тюрмах і на далеких засланнях. Вони ще не вповні оцінені, однак є свідченнями незламності духу, наперекір найважчим ударам долі, – вірності музичному покликанню митця.
Попри те, що могила Бориса Кудриказнаходиться на далеких чужих мордовських землях, душа його – на рідний землі. Адже та її частина, яку митець вклав у твори, отримує нове дихання тут – на Батьківщині.