15/01/2025
На жаль, ми нічого не можемо зробити, він уже занадто старий. Будь ласка, не мучте його, – ветеринар знизив плечима й вийшла з кабінету.
Я подивився на Джека. Той дивився на мене своїми великими сліпими очима.
– Ну що, мій рідний! Їдемо додому.
Усю дорогу я дивився у дзеркало: там, на сидінні, лежав мій найкращий друг. І хай він був коротколапий і весь сивий, але я справді пишався тим, що багато років він був поруч зі мною, а я – з ним.
Цієї ночі я зовсім не спав. Думав про слова ветеринара, щоб не мучити собаку. Вранці я ще раз зателефонував до клініки й знову запитав, чи справді нічого не можна зробити, і знову почув: «Ні». Це «ні» було для мене таким страшним. Вперше в житті я не знав, що робити. Від одного слова «приспати» мене вивертало, але й дивитися, як він мучиться, я вже не міг. Три дні Джек нічого не їв. Навіть від улюблених ласощів відмовлявся.
Я згадав свого батька, який багато років пролежав паралізованим. Його вмоляючий погляд залишився зі мною на все життя, і це було так страшно. Кожної ночі він кричав, а ми нічого не могли зробити. А потім його не стало.
Тремтячими руками я взяв телефон і набрав останній номер. Завтра ввечері нас чекатимуть у клініці. Я так попросив. Мені потрібно було зібратися з силами.
– Сергію, привіт! Може, завтра зранку на риболовлю на наше озеро? – запитав я.
– Андрію, ти що, серед тижня? У мене завтра робота. Ні, я не можу! – відповів він.
– Ну, дуже прошу! Виручай, брате!
Але він нічого не сказав і поклав слухавку.
Знову ніч. За вікном дощ. Краплі так сильно били у скло, що здавалося, ніби погода плаче разом зі мною.
– Не спиш? – я подивився на Джека. – А знаєш, я навіть не знаю, скільки тобі років.
Ми ж познайомилися, коли ти вже був дорослим. А пам’ятаєш, як це було? Я запам’ятав це на все життя. Пам’ятаєш, як Катька тоді образилася й дала мені ляпаса за те, що я бургер, який купив для неї, віддав тобі? І більше не дзвонила. Кричала, що проміняв її на бродячу собаку. А по суті так і сталося – раз ти тут. Скільки це ми з тобою, а? Років дванадцять, мабуть. Ну, раз Сергій не хоче, то ми з тобою завтра самі на риболовлю, аби тільки погода не підвела.
– Андрію, Андрію! Прокидайся! Я що, дарма з роботи відпросився? Давай, уже шоста ранку. Риболовлю проспиш, – почув я знайомий голос. – Джека не забудь! Я в машині чекаю.
Погода налагодилася. Здавалося, ніби вона теж хотіла, щоб ми добре провели цей день. Джек, як завжди, лежав на березі, звісивши лапи у воду, і чекав, коли у мене клюне. Він дуже любив, коли я ловив рибу, кидав її на берег, а він підхоплював і носився, як шалений, підкидаючи її в повітря. І хоча зараз у нього зовсім не було сил, але всім виглядом показував, що щасливий.
День минув непомітно. Я подивився на годинник. Час. Усю дорогу я тримав Джека на руках. Ми їхали знайомими вулицями, якими гуляли щодня.
– Сергію, зупини біля того кіоска!
Машина зупинилася. Я вийшов і поклав Джека рівно на те саме місце, де ми вперше зустрілися. Ми сиділи й дивилися на небо. Джек поклав голову мені на коліна й заплющив очі.
– Андрію, поїхали, бо час!
– Не треба, Сергію. Ми вже приїхали.
Я востаннє погладив свого коротколапого друга.
Автор: Ігор Шихов