15/01/2025
Я ніколи не любила вокзали - я обожнювала аеропорти.
Хоча це дивно. Літати більшість життя я боялась.
Хоча "налітала" більше годин ніж військові льотчики, перебороти свій страх повністю мені не вдалось.
А мій син в дитинстві не раз заявляв:
- Мам, ну давай вже кудись поїдемо потягом! Я стомився від цих перельотів.
Дійсно його закордонний паспорт постійно закінчувався, бо просто не вистачало сторінок для штампів і віз.
І мабуть і через моє ниття теж, дітям стали робити справжні закордонні паспорти з багатьма сторінками.
І все ж я не люблю саме вокзали.
Не люблю, може тому, що мене майже ніколи ніхто не зустрічав.
Лише 1 раз тато зустрічав з піонерського табору на росії на морі. Я ту гадську Кабардінку, де ми отощали так, що готові були кору з дерев їсти, не забуду ніколи.. Всі діти виходили з потяга худющі, а якась жінка заплакала і сказала:
- Боже мій! Діти як з Освенцима...
А мама потім раділа, що я хотіла їсти все, а не вередувала, як завжди.
І ще раз зустрічав Велетень-красень, якого я вважала дитиною, бо він закохався в мене в 19, зараз йому ледь за 30 і продовжує кохати.
А я ж старша.. І не сприймала його почуття за правду, думала дитяче захоплення та й по всьому.
Тепер я проводжаю на потяг подругу.
Вона військова.
І ми стоїмо біля підвіконня і дивимось на людський потік, вибираючи оком, наче виціловуючи, військових.
Які можуть бути вдягнені в цивільне, але все одно видно, що це військові - по погляду, по ході, по шеврону, чи берцях (зручні ж), по флісці чи футболці, в розстібнутій цивільній куртці.
І звісно оті сумочки чи рюкзаки.. Вони всюди. Навіть якщо він йде повністю в цивільному і навіть не в берцях, і тримає красуню-дружину за руку, і котить візочок з малечею, але в сумочці документи. І вона зручна - куди ж без неї? Чи на цих крихітних днях відпустки купувати цивільну не зручну?
З огроменного пакету запаморочливо пахне гамбургерами.
Ми не голодні. Я дуже люблю годувати Воїнів.
Я так радію, коли можу нагодувати її - мою подругу, за яку молюсь весь час і кожної миті.
- Дубровська! Ти замахала! Я до тебе в наступний раз батальйон приведу! Навіщо стільки готувати?
- Приводь. Я просто не встигла все. Ти ж ніколи не кажеш коли приїдеш і чи приїдеш 100%. Потім роздаю їжу.
- Просто менше готуй.
- Я не можу, щоб стіл пустий був.
- Повір. В тебе не буває пустого. Навіщо було пекти круасани??!!!
- До чаю...
Ми дивимось на людей, зчитуючи їх емоції.
Ось туристи-пофігісти. Їм весело, доки погляд не ловить військових. Особливо мою Ю. з іграшкою на рюкзаку.
Стає.. ні не незручно... Я бачу, як припиняється їх весела розмова і сміх і мені здається, що вони підійдуть і щось скажуть, бо дивляться на неї. Дівчину, що їх захищає більше 10 років.
І одночасно розумію що це нормально і не хочу, щоб підходили. Знаю, як військовим важко бути в натовпі чужих. І тих, що порушують кордони...
Не підходять, хоча щось обговорюють і йдуть на той самий вихід, що і нам. Тільки потяги в різні сторони їдуть.
Ось військовий несе здорову сумку як пушинку. Моя подруга теж свій важкенний рюкзак пре, наче він нічого не важить. Але він багато важить. Я його тримала, доки вона ходила в туалет.
І думаю добре, що взяла, бо саме від такої тяжкості в кабінках відламуються крючечки для сумок, як то кажуть "з м'ясом".
Я кажу, що мені легше, коли навколо стільки військових. Якось затишніше на душі.
Але знаю і прямо зараз бачу тих, кого вони лякають.
- Чого нас боятись? Ми ж вас захищаємо! - просто каже подруга. І добавляє весело:
- О! Сонечки йдуть!
Дійсно перед нами якраз проходить Сонечко - хлопець у військовому, але не підтягнутий, як інші, а трішки напідпитку мабуть, з трохи несправжньою посмішкою, шапка на потилиці, весь скуйводжений, розхристаний і шоркає ногами в незашнурованих берцях. Йому наразі добре. Комусь в купе буде не дуже...
От йде ціла родина проводжати Захисника. Вони всі намагаються триматись за нього ці останні хвилини перед потягом. Мама і двоє дітей. А руки в нього лише 2. І в одній здоровенна сумка, а на плечі великий військовий рюкзак. І вони не вміщаються в цей простір, але й не здаються. Бо торкатись його зараз найголовніше. Бути поряд, доки потяг не потягне його з побратимами туди де страшно, звідки лізе ворог.
- Боже! - каже подруга. Який молодий! Як я ненавиджу п.і.д@рів за те що і такі діти вимушені воювати! Не пробачу ніколи! От саме тому не йду з війська, хоча вже стерлась і потребую лікування. Але дивлюсь на дітей і продовжую захищати...
Перед нами хлопчик-військовий, в якого мабуть і борода ще не росте... Виглядає зовсім юним і таким ніжно-суворим одночасно. І так хочеться його захистити, не пустити, сховати від біди.
І так зло дивишся на тих, хто тут же стоїть, потягує пивко, і чекає потяг "на лижі", і рже гидко: "лохі ваюют, а ми на курорт".
- Я думал джипом, но СВ лучше!
Я непомітно змахую сльози. Але вона все бачить, навіть коли мовчить і не коментує.
Вже не вперше я проводжаю її на потяг.
Все життя мене ніхто не зустрічав і не проводжав.
А для мене це було так важливо.
Тепер я проводжаю її.
А вона не розуміє якого милого мені пертись по морозу на вокзал і каже не чекати, коли рушить потяг і не каже мені номер купе, бо минулого разу ми чекали доки не поїхала під вікнами вагону.
В мене вдома стоїть відро неймовірних троянд від Снайпера.
А всю ніч Україна відбиватиметься від ракет нелюдів.
А зранку мені писатимуть клієнти і питатимуть про візи в США, про страховки для найрідніших, і про тури, які декілька років собі не дозволяли, але здоров'я вже не вивозить і потрібні мрії про море...
А я не зможу нікому відповісти, доки не провірю всі значки "в мережі" від МОЇХ Воїнів.
Щоденний ритуал - ДО кави, до справ, до початку життя з ранку.
Як мені хочеться всіх захистити!
Дивно звучить від мірняка, що не воює і втрачає свідомість від виду крові...
Недавно написала пост, де серед іншого було, що не вважаю себе цінною у війні.
Що цінні наразі лише наші діти і Воїни.
І так багато людей підтримало і написало, що відчувають те саме...
А Воїни відповіли, що так не можна.
- Не знецінюй ні себе ні інших! - прям наказували мені.
Нам нема сенсу захищати пусті міста і села. Ми вгризаємось в кожен клаптик землі, бо ви там. Бо ви нам необхідні.
Я не психолог і не мрію ним бути. Але декілька Воїнів сказали мені, що я їх витягла з того світу лише спілкуванням.
Бо я якось вмію про життя.
Я вмію говорити так, щоб хотілось жити, вірити, боротись.
Може в цьому моя сила.
Давати іншим наснагу.
В мирні часи я була б чиєюсь музою.
В час війни - я витягаю з людей морок, несу світло.
Це круто, що мені вдається.
Я вдячна Долі, що так можу.
В кожному з нас зараз відкриваються неймовірні здібності і вміння.
Нелюди теж розвиваються.
І наразі роблять дрони на оптоволокні.
Які не глушать РЕБи...
Які летять і знищують задані цілі.
Але...
В нас стільки неймовірно світлих голів, які вже думають над вирішенням цієї проблеми.
Можливо і серед ваших знайомих є хтось, хто зрозуміє як приземляти це смертельне барахло?
Чи направляти його по іншим координатам...
Їхали в таксі.
Таксист - старий дядько з таким захватом розповідав про сина-айтішніка, що багато заробляє і донатить на армію.
- А де працює син? - питаю.
- Він допомагає Зеленському знову виграти вибори!! Гарно платять! По 4 тисячі на тиждень кидає на дрони!
Отака наша реальність. Все переплетено. Допомога в виборах зрадникам і донати на Армію для Перемоги..
І коли Воїн каже, що ніколи не пробачить чинній владі те що не готувались до вторгнення і сотні тисяч закатованих в Маріуполі, Бучі, Херсоні, Бахмуті і т.д., дядько швидко переводить розмову на інше.
Посміхається своїм думкам. Радіє, що по Києву зараз мало прильотів.
Каже:
- Бережи вас Бог! - Воїну і дякує за захист.
Як ваша ніч?
Що думаєте?
Пишіть.
Мені важливі ваші коментарі і життя.
Якщо не бачимось, то покавуємо хоч онлайн.
Обняла.
#Дубровська 15.01.2025 Київ
Tainka Dubrovska Тетяна Дубровська Tetiana Dubrovska
