04/18/2023
Спорт займав у моєму житті багато часу і був великим внеском у формування мого характеру та сили волі. Якось на чемпіонаті союзу 1988 року наша українська команда готувалася, як «звірі». Так хотілося стати переможцями. І, звісно, основним суперником була росія. Хотілося виграти саме у командному заліку, а не особистому.
Я навчався у Севастопольському вищому військово-морському інженерному училищі (у народі називався Голландія), і там був дуже популярний вид спорту – морське багатоборство. За збірну України в цьому виді я і виступав, а команда складалася з 7 осіб. І ось, за тиждень до змагань, один спортсмен із нашої основної збірної захворів. Заміна, звісно, завжди була. Але команда – це злагоджений організм, і вибуття за тиждень одного члена команди – труднощі.
Один із видів п'ятиборства - веслування: шість веслярів і один рульовий. І ось того, хто потрапив у збірну на заміну, ми вирішили посадити на кермо, оскільки він не був у команді з нами на тренуваннях, а в веслуванні дуже потрібна злагодженість. У перші дні змагань ми виступили добре, але саме командне веслування завжди було визначальним, хто переможе у командному заліку. Дистанція – 2 кілометри.
Стартанули ми вдало, і перед початком перегонів усією командою домовилися за 500 метрів до фінішу зробити шалений ривок, щоб зламати суперників із росії та фінішувати першими з великим запасом. Ми готові були на всі 100%. І ось ми гребемо з ними нарівні (ніс у ніс), і тут команда від нашого рульового: лишилося 500 метрів. І ми, як і домовлялися, починаємо просто шаленим темпом відриватися від росіян. Ефект, на який ми розраховували, стався. Ми, піднявши темп, вирвалися вперед, і вони нічого не могли зробити, бо ми пішли вперед на три корпуси, що вважається просто колосальним результатом. І ми змогли протримати високий темп усі 500 метрів. Але...
Через 500 метрів, коли в нас у головах мав вже бути фініш, наш горе-рульовий сказав фразу: ой, я помилився, залишилося ще 500 метрів... І тут почалося випробування не для людей зі слабкими нервами. Сил немає, агресія і незгода з ситуацією. А потрібно гребти далі. Довелося мені кричати всій команді, що ми продовжуємо веслувати і не кидаємо весла. Ми зможемо! У підсумку ми змогли догрести до фінішу, але далеко не на першому місці. Це було наше фіаско...
Я тоді зробив такі висновки: у команді немає не важливих місць, і думай добре, коли довіряєш своє кермо комусь. Тоді ми посіли друге місце у чемпіонаті. Але вже наступного року ми стали чемпіонами СРСР – і серед юніорів, і серед чоловіків. Тоді нам ця поразка пішла на користь, рік ми готувалися так, що були просто на голову вище за всіх.
Мораль у цієї історії така: коли ти в команді – не ти помиляєшся, а твоя помилка – це помилка команди та її поразка. Тому в команді будь у тисячу разів відповідальнішим, ніж сам по собі. Зараз ми всі живемо та боремося у команді «Україна», і тут відповідальність дуже висока!
