Культура слова

04/10/2024

Лінгвософія українських текстів ХХІ століття: колективна монографія. [Автори: С.Я. Єрмоленко, С.П. Бибик, А.Ю. Ганжа, Т.А. Коць, Г.М. Сюта. Відп. ред. С.Я. Єрмоленко]. Київ: Інститут української мови НАН України, 2023. 530 с. [Електронне видання].

https://iul-nasu.org.ua/wp-content/uploads/2024/10/Lingvosofiya-2023-.pdf

Автори колективної монографії досліджують лінгвософію (від латинського linqua – «мова» і грецького sophia – «мудрість», тобто мудрість мови) у текстах початку ХХІ ст. Зміст і ціннісне наповнення проаналізованих творів мотивовані цивілізаційними зрушеннями в глобальному світі, динамічними змінами в суспільному житті незалежної України, яка виборює свій суверенітет в умовах російсько-української війни, що триває від 2014 року. Українська літературна мова, її функціональні та експресивні стилі реагують на зміни в житті суспільства.
Уперше в українському мовознавстві запропоновано лінгвософську методологію інтегративно-стилітичного дослідження наукових, художніх, публіцистичних текстів, об’єднаних поняттям ідентичність. Проєктоване на суспільство (націю, державу, культуру), воно репрезентує антропоцентричний зміст жанрово-стильових різновидів літературної мови. Текстова семантика ключових слів, концептів, мислеобразів, наскрізних асоціативно-образних ліній, декодованих символів унаочнює варіанти відповідей на питання Хто ми? Про що думаємо? Що відчуваємо? Як нас сприймають у світі?

Для мовознавців, літературознавців, дослідників історії та культури України, фахівців у галузях соціальної психології, філософії, соціальних комунікацій, політології.

02/10/2024

https://iul-nasu.org.ua/zahody/mizhnarodna-naukova-konferentsiya-kultura-ukrayinskoyi-movy-v-integratyvnij-sotsiogumanitarnij-paradygmi.html

ПРОГРАМА Міжнародної наукової конференції «Культура української мови в інтегративній соціогуманітарній парадигмі»

24/08/2024

#стилістика
Вітаємо з Днем Незалежності!!!
Незалежність у знаках, звуках, комунікемах

30/07/2024

Редакційна колегія наукового збірника «Культура слова» (фахового видання категорії «Б») запрошує до опублікування статей у 101-му випуску.
Ключова тематика цього числа – «Мовотворчість Олександра Довженка (пам’яті знакової постаті в історії української літератури, мови, кінокультури)».
Пропонуємо авторам статей подати сучасну рецепцію мови художніх, художньо-публіцистичних творів, кінотворів письменника з огляду на сучасне осмислення національно-культурної ідентичності українства.

Чекаємо також на наукові розвідки до традиційних рубрик збірника:
 Теорія та історія лінгвостилістики
 Слово в художньому творі
 Мова і час
 Мова засобів масової комунікації
 З історії культури та писемності
 У світі власних назв
 Усна мова. Вимова. Наголос
 Наріччя. Говори. Говірки
 Термін і сьогодення
 Граматична стилістика
 Слово в сакральному стилі
 Культура фахової мови
 Постаті українських мовознавців
 Рецензії

Терміни подання матеріалів
Статтю, оформлену за вимогами (докладніше див. https://ks.iul-nasu.org.ua/dlya-avtoriv.html), очікуємо до 15 листопада 2024 року на електронну адресу редакції [email protected]
Публікація БЕЗКОШТОВНА!

03/07/2024

До портрета відомого мовознавця...
Колектив відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики висловлює співчуття рідним
КОНОНЕНКА Віталія Івановича
(9.ІХ.1933 (Київ) – 02.07.2024, Івано-Франківськ).

Пригадаймо його праці в галузі лінгвостилістики, зокрема стилістичного синтаксису, зіставної стилістики, лінгвістики тексту, когнітивної лінгвістики, етнолінгвістики, лінгвокультурології, що відбивають тонке відчуття змін в теоретичних і прикладних аспектах досліджень.

Працював над проблемами семантичного синтаксису, синтаксичної синоніміки, омоніміки, антоніміки (докторська дисертація “Системно-семантичні зв’язки в синтаксисі”, 1977; кол. монографія «Предикат у структурі речення», 2010, у співав.). Його порівняльно-типологічні студії присвячені зіставленню системи й структури української мови з категоріями інших слов’янських мов, передовсім польської, російської, білоруської, чеської. Ці дослідження засвідчили глибокі відмінності мовомислення, що формувалися впродовж століть на ґрунті праслов’янської мови. Результати цих розвідок опубліковано в колективних монографіях і статтях, виданих в Україні та за її межами, використано в навчальних посібниках («Сопоставительная стилистика русского и украинского языков», 1980; «Проблеми порівняльної стилістики східнослов’янських мов», 1981; «Контрастивна граматика української та польської мов», 2006, 2010; усі у співав.).
Опрацьовував розмовну мову («Шляхами народних приповідок» (1994)), художні тексти Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника, сучасних письменників України – їхній лексикон і граматику, семантику та фразеологію, спираючись на поняття архетип, концепт, стрижневе слово-поняття, образ автора-оповідача («Василь Стефаник – художник слова», 1996; «Шевченко. Франко. Стефаник», 2002, співав., відп. ред.); через лінгвософську категорію «смисл» розкриває функції художнього дискурсу в процесах мовотворення («Текст і смисл» (2012)).
Описав основний масив словесних символів (понад 350 одиниць) на прикладах з народної творчості й художньої літератури: розкрив їхній смисл, зв’язок символічного мислення з картиною світу українців (монографія «Символи української мови» (перше видання – 1996, друге – 2013 рік)). У монографічному дослідженні «Концепти українського дискурсу» (2004) запропонував методологію лінгвокогнітивного аналізу константних понять «воля», «доля», «віра», «мрія», «надія», «слава», «добро», «зло» та ін. в українському соціумі. На засадах лінгвокультурології опрацював питання зв’язку національної мови з народною культурою, формування мовної особистості, створення нового тлумачного словника з урахуванням лінгвокультурологічного чинника («Мова в контексті культури» (2008)). Обґрунтував міждисциплінарність лінгвокультурології, яка вивчає заглибленні слова в культурне середовище з урахуванням багатомірних чинників текстотворення (метафоризація, образотворення, символізація, концептуалізація, когнітологічно-прагматичний складник, асоціативно-оцінна конотативність, «вертикальний контекст», алюзійно-антиномічні паралелі та ін.) («Текст і образ», 2014).
Опублікував серію праць із проблем викладання рідної мови на засадах народознавства, з опертям на ментально-націологічні чинники українського народу, із застосуванням принципу навчання живої мови, опрацювання текстів різних функціональних стилів («Етнолінгводидактика» (1998)). Досліджував питання етнолінгвістики «як проміжної комплексної дисципліни, яка за допомогою лінгвістичних методів опрацьовує широкий комплекс питань народної культури, народної психології, міфотворчості, включає в коло своїх інтересів різні об’єкти позамовної дійсності – побут, природу, обряди, символічні образи тощо через їхнє словесне вираження» («Мова. Культура. Стиль», 2002).

Автор понад 600 праць:
індивідуальні монографії: Кононенко В.И. Системно-семантические связи в синтаксисе русского и украинского языков. — К.: Вища шк., 1976. — 209 с.; Кононенко В.І. Шляхами народних приповідок : посіб. для вчителя. – К. : Проза, 1994. – 207 с.; Кононенко В.І. Символи української мови. — Івано-Франківськ: Плай, 1996. — 272 с.; Кононенко В.І. Етнолінгводидактика: Навчальний посібник .— Івано-Франківськ: Плай, 1998.— 157 с.; Кононенко В.І. Мова. Культура. Стиль. — Івано-Франківськ: Плай, 2002. — 460 с.; Кононенко В.І. Концепти українського дискурсу.— Київ-Івано-Франківськ: Плай, 2004. — 248 с.; Кононенко В.І. Мова у контексті культури.— Київ-Івано-Франківськ: Плай, 2008. — 392 с.; Кононенко В.І. Українська лінгвокультурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів.— Київ: Вища школа, 2008. — 327 с.; Кононенко В.І. Загадковий світ мистецтва : нариси з історії західноєвропейського живопису. – К. : Мистецтво, 2011. – 110 с.; Кононенко В.І. Текст і смисл: монографія. — Київ — Івано-Франківськ: Вид-во Прикарп. нац. ун-ту, 2012. — 271 с.; Кононенко В.І. Текст і образ: монографія. — Київ — Івано-Франківськ: Вид-во Прикарп. нац. ун-ту, 2014. — 271 с.;
колективні монографії: Кононенко В.І. Стилістичний аспект синтаксису // Слово і труд. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 114–123; Науково-технічний прогрес і мова : [монографія / В. С. Перебийніс, О. Ф. Пінчук ... В. І. Кононенко та ін. ; відп. ред. В. М. Русанівський] ; АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – К. : Наук. думка, 1978. – 193 с.; Сопоставительная стилистика русского и украинского языков : учеб. пособие для студентов филол. факультетов, университетов и пед. институтов / Г. П. Ижакевич, В. И. Кононенко, Н. Н. Пилинский, В. А. Сиротина. – К. : Вища школа, 1980. – 207 с.; Проблемы сопоставительной стилистики восточнославянских языков / В. И. Кононенко, Г. П. Ижакевич, В. М. Брицын [и др.]. – К. : Наук. думка, 1981. – 335 с.; Василь Стефаник – художник слова / В. І. Кононенко, В. В. Ґрещук, І. В. Кононенко, С. І. Хороб [та ін.]. – Івано-Франківськ : Плай, 1996. – 270 с.; Духовні цінності українського народу / [С. М. Возняк, В. І. Кононенко, І. В. Кононенко та ін.]. – Івано-Франківськ : Плай, 1999. – 294 с.; Кононенко В.І. Узагальнювальне слово // Українська мова : енциклопедія. – К. : Укр. енциклопедія, 2000. – С. 643–644; Кононенко В.І. Вставлені слова, словосполучення і речення // Українська мова : енциклопедія. – 2-гe вид. – К. : Укр. енциклопедія, 2002. – С. 89. 371; Кононенко В.І. Вставні слова, словосполучення і речення // Українська мова : енциклопедія. – 2-гe вид. – К. : Укр. енциклопедія, 2002. – С. 89–90; . Етнос. Соціум. Культура: регіональний аспект / В. І. Кононенко, В. В. Ґрещук, І. В. Кононенко [та ін.]. – К. ; Івано-Франківськ : Плай, 2006. – 315 с.; Контрастивна граматика української та польської мов : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. І. Кононенко, І. В. Кононенко. – 2-гe вид., виправл. – К. : Слово, 2010. – 389 с.; Предикат у структурі речення : [Кононенко В. І., Магас Н. М., Тимофєєва І. С. та ін.] ; НАПН України, Прикарпат. ун-т ім. Василя Стефаника, Варшав. ун-т. – К. ; Івано-Франківськ : Вид-во Прикарпат. нац. ун-ту ; Варшава, 2010. – 407 с.; Кононенко В.І. Тарас Шевченко: поетичний образ автора // Тарас Шевченко: погляд з третього тисячоліття: колективна монографія; відп. ред. С. І. Хороб. - Івано-Франківськ: Прикарпатський нац. ун-тім. Василя Стефаника, 2014. — С. 185—204.

16/05/2024

ШАНОВНІ науковці та освітяни!
Матеріали міжвідомчого семінару від 28 травня 2024 р.
"Динаміка літературної норми. Шкільний підручник як текст"
ТУТ
https://www.youtube.com/watch?v=2gScUqde3Dk

13/04/2024

Сьогодні, дорогі наші читачі, знайомимо ВАС із культуромовною добіркою .
Запрошуємо ВАС на сторінку групи граматики "Мовні мозаїки", автор дописів-рекомендацій д.філол.н. К.Г.Городенська.
https://iul-nasu.org.ua/viddily-ta-naukovi-grupy/viddil-gramatyky-ta-naukovoyi-terminologiyi/grupa-gramatyky/najnovishi-rekomendatsiyi.html

12/04/2024

Сьогодні, дорогі наші читачі, знайомимо ВАС із культуромовною сторінкою Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара. Називається вона "Мовні студії". Тут ВИ можете ознайомитися з рекомендаціями філологів, які працюють у цьому виші.
https://www.dnu.dp.ua/view/movni_stydii
ЇХ чи ЇХНІЙ? Як не помилитися? (Н.С. Голікова)
Уникаймо пасивних конструкцій! (В. Корольова)
СКЛАДНИК чи СКЛАДОВА? (О.Гурко)
Кличний відмінок – характерна риса нашої мови (Т. Шевченко)
ШЕСТИСОТ чи ШЕСТИСТА? Як не помилитися? (Н.С. Голікова)
Як правильно завершити лист (О.Гурко)
Етикетні формули листування (Н. Яремчук).

19/03/2024

#рильський
МОВОТВОРЧІСТЬ М.Т. РИЛЬСЬКОГО В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО СТИЛЮ
« І всі знайшли, а я шукаю/ І як їм знати, скільки мук / Таїть у радості й одчаї / Із серця вихоплений звук!» – так писав один з неокласиків про невизначеність власної стильової манери. Максим Тадейович Рильський був одним із тих поетів, хто завжди змінювався й трансформувався, удосконалював свої письменницькі вміння, шукав нові образи для збірок. Зорієнтованість на вічному, високий рівень інтертекстуальності, досконалість поетичної форми, точність мови, лірична універсальність – усе це допомагає схарактеризувати Рильського як надзвичайно майстерного митця, що вміло користується пером своєї душі.
За глибоким внутрішнім переконанням Рильського, поетичний текст – це ідеальна сфера реалізації діалогічної, інтертекстуальної можливості слова, інтелектуальної та змістовно-емоційної глибини, яка розкривається лише в проекції на історію літератури і культури в цілому. Отже, знання творення мови М. Рильського обов’язково має передбачати навчання актуальним засобам і прийомам, що виявляють близькі й багатовекторні зв’язки мовного мислення автора з універсумом національної та світової культури.
У поемі «Марина» поет використовує лексичні цитати (власне цитати) й семантичні цитати (алюзії) з народних пісень. Так, відтворюючи національні традиції, колорит святкування українського весілля, М. Рильський інтелектуалізує, насичує лірично-поетичну оповідь народнопісенними алюзіями, референціями до народних весільних пісень: І співанки, що соромом печуть / Засмаглі щоки юної княгині. / Про вишеньку, що зацвіла в долині, / Черешеньку, що добре прийнялась, / Про дівчину, що добра удалась, / Як та калина-ягідонька вліті, / І в житі, у червонім оксамиті / Зловити примудрилася бобра.... Приховані цитати стануть зрозумілими читачеві, що знайомий із фольклором та без зусиль розкодує еротичний підтекст народних співанок.
Твір М. Рильського «Декларація обов’язків поета й громадянина» у другому параграфі містить рядок: Ім’я нам легіон, / Поети й поетки. За художньою генетикою це алюзія на євангельську історію вигнання бісів (Ісус, мандруючи по Галілеї, прямував до Гадаринської землі. На шляху зустрів чоловіка, в якого вселилися демони. Здійснюючи обряд вигнання, Христос запитує ім’я демона і отримує відповідь: Легіон мені ймення).
Для красномовства М. Рильського властиві епіграфи, а також лаконізм розлогий, епічний. Яскравим прикладом використання такого розлогого епіграфа є вірш «Що ненавиджу і що люблю», який входить до філософського циклу «Таємниця осіннього листя». Тут у тридцяти рядках, написаних у формі двійки періодів, конденсований світогляд, принципи та погляди на творчість, на призначення людини і митця. Антитезу люблю – ненавиджу, покладену в основу заголовка, підсилює епіграф-роздум: «Еміль Золя написав колись палку статтю – Що я ненавиджу, яка кінчається так: – А тепер ви знаєте, що я люблю, до чого відчуваю пристрасну любов ще з юних літ. За наших часів Юліан Тувім у – Квітках Польщі присвятив чималий вступ – досить химерний і подекуди парадоксальний – тому, що він ненавидить і що він любить. На цю тему, власне, говорять у тій чи іншій формі всі письменники світу, всі на світі люди». Так поет створює макрокомпозиційну опозицію, сформовану із заголовка, епіграфа і власне тексту поезії.
М. Рильський як один із найпослідовніших продовжувачів Шевченкових мовних традицій і художньої пам’яті Шевченкового слова в поезії ХХ століття трансформує класичну, вже афоризовану фінальну строфу поезії «Заповіт»: І сад посаджено, і сонце встало,/ І грає далеч генієм людським;/ І хочу, щоб Тодося ви згадали / Зо мною словом тихим і незлим. У тексті М. Рильського спостерігаємо заміну Шевченкового дієслова пом’янути синонімом згадати, що не руйнує впізнаваності Шевченкової цитати.
Інше важливе мовно-інтелектуальне й образно-естетичне джерело мовотворчості для Рильського – тексти національної літературної класики, зокрема, мовотворчість Лесі Українки. «Якщо взяти лірику Лесі Українки в сукупності з усією творчістю та з її гострими публіцистичними і критичними роботами, то перед нами ясно постає образ незламного борця і бійця Її поезія була мужньою, сміливою, вольовою, бойовою. І разом з тим таїлась глибока ніжність, чиста жіночість, жадоба кохання. Таїлась – і іноді виливалась у слова здебільшого забарвлені смутком, що був спричинений і обставинами особистого життя, і обставинами життя суспільного».
Лінгвоестетичну спадковість, продовжуваність словесних знахідок Лесі Українки засвідчує низка спостережених у поезії неокласика різнорівневих одиниць (мотивів, образів, лексико-семантичних і тропеїчних засобів), які впізнавано апелюють до мовостилю поетеси. До таких уналежнюємо асоціативний-образний зв’язок слово – зброя, прототекстом якого, як відомо, є поезія Лесі Українки «Де поділися ви, голоснії слова». Цю інтертекстему в різних лексико-граматичних варіаціях актуалізовано у численних віршових присвятах, ліричних поезіях тощо: Він жив між нас, найкращий серед нас. / Серед людей, у кого зброя – слово, / Глибоким зором просторінь і час / Він прозирав, немов стрілець діброву; Він друзів коло себе згуртував, / Як полк один, під стягом пурпуровим, / Але пощади ворогам, не знав / І їх разив і зброєю, і словом.
Неокласик М. Рильський насичує свою мовну творчість від кращих зразків європейської літератури багатовимірними зв’язками з низкою інших текстів, спрямованих на глибше розуміння реципієнтом інтелектуальної насиченості його творів. Дослідження та аналіз інтертекстуальності поетики митця свідчить, що цитати, алюзії, епіграфи, заголовки, перифрази, стають диференційними ознаками індивідуального авторського стилю мовлення.
Альона Олегівна Палаш

09/03/2024

МОВНО-ЕСТЕТИЧНІ ЗНАКИ ШЕВЧЕНКОВОЇ ПОЕЗІЇ В КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

Нарис №2.
Торкаючись теми «Шевченко і сучасна музика», не можна не згадати про нашого найвідомішого в світі сучасного українського композитора Валентина Сильвестрова. Він не прихильник поняття успішності митця. Композиторові більше імпонує особливість пророчого мислення Шевченка, сучасність, актуальність його мовно-естетичних знаків в в українській культурі. Щоб зрозуміти, що для композитора означає поезія Шевченка, варто навести розлогий уривок з інтерв’ю Валентина Сильвестрова журналу
«Український тиждень» за 29 жовтня 2010 р.(записала Олена Чекан):
– Батьки мої українці. Хоча й городяни, вдома говорили українською. Це були, напевно, наслідки українізації 1920-х років. У Російській імперії забороняли українську, а в СРСР незграбно вводили. Я закінчив українську школу, але Київ був російськомовним. І ось після школи в мене залишилося таке відчуття, що Пушкін, Лєрмонтов – це справжня поезія, а Шевченко був якось осторонь. Мені він здавався чимось вторинним. Це я потім дізнався, що його поему «Марія» високо оцінив такий витончений, вишуканий поет, як Іннокєнтій Анненський. І Мандельштам, виявляється, дуже любив Шевченка. А мені його відкрили мої друзі-художники Григорій Гавриленко й Валерій Ламах, і я побачив, що це великий, геніальний поет. Його «Кавказ» – найвизначніший твір із погляду літератури. Там усі жанри змішані. Те, що німецький авангард став робити через 150 років. До речі, це німці й виявили. «Кантату» я написав ще в 1977-му. Там три його тексти. «Думи мої...» і два з «Кавказу»: «За горами гори ...» і «А поки що мої думи ...». По суті, Батьківщиною Шевченка була не так територія України, як українська мова. Він же значну частину життя провів поза Україною. Ця його мова-батьківщина асоціюється в мене з хором. У нас казали «нездійсненно», а голландці взяли й виконали. Зараз «Кантата» в репертуарі капели «Думка». Твір на вірші «Прощай світе, прощай земле...» увійшов до циклу «Тихі пісні». У Шевченка особисті стосунки з Богом – і гнів, і непримиренність, і тут-таки ніжність. По суті, він богоборець, такий наш варіант старозавітного Іова... У нього є переклади псалмів, дуже відомі, а є вірші, по суті, псалми. «Реве та стогне Дніпр широкий...» – це ж псалом. І навіть ця знаменита українська пісня, що вважається народною, звучить як псалом. Я написав свою музику на ці вірші. А раніше виник диптих «Два заповіти»: божественний і людський. «Отче наш» і «Заповіт» Шевченка…
До Шевченкової поезії звертається Валентин Сильвестров постійно. Так, і в 2014 р. на Майдані він чув слова Шевченка, і вони відгукувалися в його серці, в його творчості новими музичними творами.
Очевидно, і художників, і композиторів, і скульпторів надихає на творчість поезія Шевченка, в якій читачі пізнають глибокий філософський зміст. Хіба не перегукуються Шевченкові рядки (до речі, не часто цитовані): Дурні та гордії ми люди/ На всіх шляхах, по всій усюді,/ А хвалимось, що ось-то ми/ І над землею і водою,/ І од палат та до тюрми/ Усе царі, а над собою/ Аж деспоти — такі царі,/ І на престолі і в неволі,/ І все-то те по добрій волі,/ По волі розуму горить,/ Як той маяк у син[ім] морі/ Чи те... в житейськім -- з думкою відомого сучсного філософа Умберто Еко: «Людина – надзвичайна істота. Винайшла вогонь, збудувала міста, написала блискучі поезії, дала пояснення світові,вигадала міфічні образи тощо. Але водночас вона не припинила воювати із собі подібними, помилятися, руйнувати довкілля тощо. Баланс між високими інтелектуальними чеснотами і низькими дурощами дає більш-менш нейтральний результат» (Умберто Еко, Жан-Клод Кар’єр. Не сподівайтеся позбутися книжок. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. С. 10). Ось так у різний час і в різних культурах висловлюється думка про складність людської природи, про зіткнення інтелектуального (розум) і морально-етичного (серце) складника в сутності людини. Розум і серце (душа) в постійному діалозі в усіх видах людської діяльності.
Коли творці пропускають через розум і серце поезію Шевченка, коли пророчі думи, слова поета змушують замислитися над сутністю життя, історією людства, тоді народжуються нові самобутні явища й національна культура постає як цілісний феномен.
Світлана Яківна Єрмоленко
https://www.youtube.com/watch?v=UI7U6uITolU
https://www.youtube.com/watch?v=eBsZ-1WeWxs&t=62s

08/03/2024

МОВНО-ЕСТЕТИЧНІ ЗНАКИ ШЕВЧЕНКОВОЇ ПОЕЗІЇ В КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

Нарис №1.
Серед книжок, які поповнили в останні роки велику бібліотеку Шевченкіани, увагу привернула збірка есеїв «Мій Шевченко» (автори: Марина Гримич, Любко Дереш, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Юрій Макаров. Київ: Нора-Друк, 2014. 160 с.). Це розповіді письменників -- наших сучасників -- про те, як вони сприймають Шевченка, про конкретні події, пов’язані з образом Кобзаря, про почуття, які викликає його творчість. Геніальний поет, художник постає в авторських есеях не як бронзовий пам’ятник, а як жива людина, у чиїй творчості нуртують вічні питання буття, суголосні настроям, почуттям наших сучасників. Автори руйнують стереотипи образу Шевченка, поширені в українській культурі. В особистому сприйнятті поета, художника можна простежити характерні ознаки сучасності, зрозуміти, чому Шевченкова творчість існує над часом і простором, чому називаємо поета Пророком, врешті, чому кажемо, що Шевченко створив нову українську літературну мову. Адже задовго до появи «Кобзаря» Шевченка, невеликої книжечки 1840 року видання, існувала українська мова, про що свідчить історія, писемні пам’ятки української мови. Але тільки Шевченкові вдалося із скарбів народної мови вигранувати діамант, тільки йому одному, за словами Пантелеймона Куліша, відкрилася вся сила і краса нашої мови.
На сторінках видання "Мій Шевченко" зустрілися Шевченко-поет, Шевченко-художник, Шевченко-графік і Шевченко, який надихає на творчість сучасних митців. У філософських роздумах про Шевченка весь час присутнє слово поета, бо саме воно допомагає відчути цілісність української культури. Юрій Макаров слушно пише: «Кожна культура має свою символічну постать, яка дозволяє її носіям самовизначитися. Звісно, від частого використання та реальна колись жива людина, з якої зліпили кумира, дещо потерпає, як бронзовий вуличний пам’ятник від частих доторків, але то все неминучі втрати» (с.107).
Такі втрати можемо помічати і в конкретних дослідженнях мови поета. Скажімо, сучасні лінгвісти, аналізуючи Шевченків словник, виявляючи особливості поетового словотворення, звертають увагу на вживання іменників – назв осіб жіночої статі. Для охоплення всього словника, індивідуального слововживання й визначення його місця в історії української літературної мови така інформація потрібна, але коли вона подана штучною метамовою (наприклад: Шевченко "добирав фемінітиви", "створював підсистему "фемінітивів"), то вона викликає легку усмішку. Поет не добирав фемінітивів, тим паче не створював якоїсь підсистеми фемінітивів: ці назви в Шевченкових текстах фіксує й класифікує дослідник-лінгвіст. Очевидно, така характеристика належить до неминучих втрат у процесі нашого пізнання мови Шевченка. Вона зумовлена штучною метамовою дослідження, коли авторові не вдається зробити адекватні висновки, щоб від зафіксованих мовних фактів вийти у простір цілісної української культури.
Як вдалий приклад формування такого простору розглядаємо есеї Марини Гримич і Юрія Макарова. Розповівши проникливу історію свого пізнання світу Шевченкової поезії, Марина Гримич вдало поєднала факти особистого життя з цікавою інформацією про пам’ятники Шевченкові в Канаді, з цитуванням класичних поетичних рядків.
Авторка нарису розповідає, як по-різному входила поезія Шевченка у її мовну свідомість. Спочатку це були традиційні в дитячих збірках вірші «Тече вода з-під явора..», «Зацвіла у лузі червона калина». Вони відклалися в дитячому сприйнятті як ідилічні картини української природи, яких у зрілому віці, за словами письменниці, вона шукала й не змогла знайти під час своїх фольклорних експедицій по Україні. Але зауважмо: у тому й секрет мовно-естетичних знаків культури, що вони, хай і механічно засвоєні в дитячому віці, можуть наповнюватися новим змістом в інший період життя мовця й пригадуватися як невіддільний складник українського мислення і культури. Власне, існувати як певні спогади про прекрасне. Тому й вивчені напам’ять за шкільною програмою «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи мої», трактування яких, як і багатьох інших творів Шевченка, було стереотипним, догматичним, підпорядкованим панівній радянській ідеології, не втрачають своєї естетичної цінності як гуманітарний скарб і кожної людини, і суспільства в цілому.
Пізнання творчості Шевченка безмежне. Батько-перекладач прищепив Марині Гримич любов до незнаного Шевченка, якого перекладали в Європі і без знання творчості якого не змогла б письменниця, перебуваючи далеко від України, так проникливо передати почуття ностальгії. І такі зрозумілі, прості Шевченкові слова органічно лягли на папір:
І на гору високую/ Виходжу, дивлюся, / І згадую Україну,/ і згадать боюся./ І там степи, і тут степи,/ Руді, руді, аж червоні,/ А там голубі,/ Зеленії, мережані/ Нивами, ланами, / Високими могилами, / Темними лугами.

Цитована поезія не лише допомагає зрозуміти почуття, настрій авторки публіцистичного нарису, а й функціонує як мовно-естетичний знак цілісності української культури.
Нарис Юрія Макарова руйнує узвичаєний канон образу Шевченка і його поезії. Створюючи телефільм про Шевченка, автор відкрив для себе живого Шевченка.
Стереотипне подання в навчальній літературі інформації про хлопчика-сироту, який став геніальним поетом, художником, вихолощує з образу Шевченка правдиву історію його життя. Доля його склалася так, що він зміг побачити не лише світ села, де народився. Хоч у біографічній літературі описується його практика малювання скульптур у Літньому саду Петербурга, викуп з кріпацтва, але немає деталей його самоосвіти. Адже майбутній успішний художник, навчаючись в Академії, пізнавав історію світового мистецтва, пізнавав мови через спілкування з друзями, любив товариство і був душею цього товариства. Але не тільки в навчальній літературі утверджувався такий стереотип. Які портрети Шевченка малювали художники? Які пам’ятники створювали скульптори? Чи не найчастіше – портрет старого дідуся в смушевій шапці, в кожусі. А пам’ятники змінилися тільки тоді, коли і в свідомості їхніх творців, і в сприйманні українців визріла думка про належність поета до високоосвічених людей свого часу, людини, яка була бажаним гостем у петербурзьких і московських салонах, у у багатих українських маєтках. Він був товариським, цікавим співрозмовником, гарно співав… І що найважливіше -- Шевченко був людиною глибокого філософського мислення, яка не тільки запитувала «що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?», а й пророкувала майбутнє: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись».
Розповідаючи про роботу над телесеріалом "Мій Шевченко", Юрій Макаров наводить приклад поєднання музики й мовно-естетичних знаків української культури. Він дуже переконливо й професійно показує суголосність музичних акордів Баха і початкових рядків Шевченкової балади "Причинна" -- «Реве та стогне Дніпр широкий». Автор відчув ті драматичні інтонації, ритми, які спрямовані в майбутнє й фактично роблять твір Кобзаря українським славнем. В іншому публіцистичному нарисі Юрій Макаров пише: «Кожна не просто несприятлива, але направду критична обставина біографії парадоксально дарувала Шевченкові перевагу як особистості та митцеві. Народження в сім'ї кріпака – вкоріненість у народну культуру й ментальність, сирітство – незалежний характер, служба в пана – знайомство з Європою, заслання та військова служба на фініші епохи географічних відкриттів. І все це разом – унікальний життєвий досвід… Час нагадати, що Шевченко може стати для наших сучасників зразком успішності.
Як іще назвати людину, котра спромоглася перекодувати свій народ, а пам'ятники якій стоять по всьому світу?». Автор слушно зауважує, що «… сьогодні помітний великий інтерес молодих композиторів до Шевченкових текстів, де вони чують акорди важкого року».
ДАЛІ БУДЕ….
Світлана Яківна Єрмоленко