Бесаги добра від Marichka Kryshtopa

27/09/2022

ще раз про "не на часі" та "якби"

Едіт Еґер у своєму "Виборі" пише, що є в'язниці, які від нас не залежать, а є дві, які будуємо ми.

перша з них - "якби". якби ми вибрали інший виш, партнера, президента, поведінку...

те, що було, наше. навіть найстрашніше й найганебніше. його не зміниш, але ми маємо вибір - переживати те, що було, і прокручувати в голові варіанти, чи прийняти все, що було, та йти далі.

те, що ви відпускаєте страшну ситуацію і страшних людей, звільнить вас від тягаря думати про них, але не їх від відповідальності. жити в "якби" - жити у в'язниці.

ще одна в'язниця -"не на часі". відкладати свої бажання, мрії, слова, думки на колись, коли буде "на часі".

завважте - свої мрії, бажання, плани, а не осуд інших людей, дресування їх, бо це ніколи не на часі. усе, що не нищить вас, вашу країну, ваше майно, інших людей, - має право на існування. чужий одяг, макіяж, сексуальні партнери, мандрівки тощо вас не повинні чіпати.

"на часі" для багатьох із нас може не бути. ми просто проживемо у власноруч збудованій в'язниці хто тиждень, хто місяць, хто 70 років чи й більше.

ну, а свобода - там, де ми зараз. саме тут ми можемо робити вибір, навіть якщо це вибір між втікати й битися. ми можемо.

і якщо ви хотіли колись навчитись танцювати чи ходити лише в білому щодня, то зараз саме той час. ваш час

*це старе фото. цьому вуханю нічого не загрожує, але він вибрав сидіти під каменем ув однім із найгамірніших туристичних місць, поки всі люди кудись не дінуться. навколо безліч стежин, зелена трава, а він сидить

07/09/2022

вірю в нашу перемогу, бо у нас є любов одне до одного.

легко перемогти народ, який гризеться між собою. важко тих, хто підтримує одне одного.

уся оця есесерія з доносами, підслуховуваннями, порівняннями, незаслуженими нагородами і покараннями намагалася вбити любов. інколи виходило. знаю людей, які тримали в руках скарги начальству і партії від найдорожчих. і коли вони то розказували, було боляче за них.

але виходило лиш інколи. і ми навіть не уявляємо деколи, як звільнили нас, нашу любов роки незалежності. якщо у тих, хто довго жив у тій системі, є ще купа підозр, сумнівів, страхів вийти за звичні межі, то "свіжіші" покоління вже значно вільніші.

знаєте, днями спитала у людей, як і де краще квартиру винайняти (треба для однієї справи). і кілька людей, які мене знають лиш у фб, запропонували свої помешкання просто так, безоплатно. не можу скористатись їхньою щедрістю, але вони вже дали мені так неймовірно багато - показали оцю любов і підтримку наших. це так цінно, так надихає.

ми вміємо триматися за людей, одне за одного. не за речі, не за майно. воно потрібне, але цей лютий показав, що воно не може бути опорою. опорою може бути лиш любов. і у нас вона є.

тому ми обов'язково переможемо тих, для кого цінністю є вкрадені пральні машинки

а наша земля, наші моря знову стануть безпечними - як на цій старій світлині

27/08/2022

гостимо з дітьми у батьків кілька днів, ще лишилось трошки. і усі ці дні дуже хотілося почути кукурікання.

бо от є ми - деколи розшарпані, розхристані, розібрані, а є речі, дії, запахи, звуки, які допомагають заземлитися. знаєте, отак хоч на трохи, аби зібратися й аби в цей час жодна блискавка не лякала.

і цього разу для заземлення мені конче потрібний був спів півня. а півнів тут нема. і курей нема. лиси є, які гуляють без страху, поки хлопці полюють на ворога.

і сьогодні вранці, шукаючи гриби недалеко від чужих обійсть, я почула півня. одне-єдине "кукуріку", позапланове) як пісня на замовлення у виконанні Іво Бобула для коханої тети ;)

ну, а потім ще вибігла сарна з малечею й розчулила мене до сліз, але це вже інша історія))

а це початок мого переліку для "заземлення". може, вам щось знадобиться. а може, й продовжите❤

- нюхати квіти, дивитись на квіти, торкатись квітів;

- обіймати дорогих людей;

- нюхати своїх дітей (ще краще, ніж квіти);

- слухати річку;

- дивитись на вогнище;

- вдихати запах меленої (щойно) кави;

- пити ту каву з дорогою людиною або із собою;

- ловити витрішки на блошиних базарчиках;

- губитися в букіністичних книгах;

- місити тісто;

- садити й сіяти щось (не картоплю));

- гуляти з музикою і без;

- розмовляти з доброю людиною;

- читати зведення Генштабу про втрати ворога

продовжите?

26/08/2022

про грушки на вербі :)

наш дідо любив щепити. колись розкажу краще про всі оті щепи, а зараз повірте лиш, що бачила цей процес прищеплювання безліч разів.

щось приймалось, щось ні, але дідові любов до справи, постійність, доброта творили чудеса. і дички родили не дрібонькими кислицями, а солодкими плодами.

а деколи на одній яблуні могло бути кілька сортів, на одній груші - теж.

а у баби серед улюблених приказок була: "Така правда - як на вербі грушка" ) але часто баба після всміхалася й розказувала про знайомого мельника, який прищепив на вербі і груші, і яблука.

- І приймилися?
- Та чо би ні? Але недобрі геть. Гіркі.

знаєте, коли того мельника сади згадую? коли сама пробую прищепити собі щось, до чого нема ні хисту, ні бажання. є досвід інших, гарні інстаграмні фото та відео, мотиваційні томи, а є я - верба. і я можу квітнути чи ні, розростатися чи всихати, тішити й засмучувати. вибирати й рости у виборі. але нахіба мені ті грушки? :)

24/08/2022

трохи про бесаги (бисаги, bisaccium).

колись у гуцулів така краса була в кожній хаті. у нас теж.

бесаги були дуже корисними, бо могли служити і торбою, і вкривачкою, і стелитися для сидіння на землі чи на камені, аби "ср..ка вовка не дістала".

але основна функція у бесагів - носити. і носити добре та необхідне. баба їх брала, як ішла десь далеко пішки. родичі іншої баби спускалися з гір на базар в Косові, ховаючи в бесагах найцінніше.

пам'ятаєте:

Ів 6:9: "Є тут хлопчина один, що має п'ять ячних хлібів та дві рибі, але що то на безліч таку!"

думаю, той хлопець був гуцулом і точно мав бесаги, а в них - оті хліби й рибки, якими тисячі наситились :)

у бесагах моїх знайомих людей носилися ліжники й вишиті сорочки, люльки й папіроси, хліби й оселедці, ковбаси й сирні коники, цукерки й півлітерки ))

і найцікавіше - бесаги не були прозорими, тому ніхто з дітей ніколи не міг вгадати, що їм принесли від зайця. а приносили завжди щось добре. приносили добро❤

а вам заєць передавав дарунки? :)

*ілюстрація - малюнок Северина Обста

24/08/2022

24/08/2022

про чекання і "зараз не можна"

у перші дні повномасштабного вторгнення, крім шоку й відчуття пекучої нереальної реальності (так, знаю, що майже всі із вас знали, але я з тих, хто не вірив), було й замирання. вичікування.

от мине три дні, тиждень, місяць, два місяці. тоді можна буде починати жити. сміятися. слухати музику. планувати. а поки не можна. ні. ні.

пам'ятаю, як ув однім із магазинчиків у регіоні відносного спокою купляла зошити, аби відновити навчання Ксені. "Мені треба ще зошитів, це надовго", - сказала. продавчиня глянула так, що мала б свячену воду, то вилила б на мене: "Тихо! Все буде добре!" але все було, як було. погано і різно. певно, було й добре, та за тим поганим ми боялись його бачити, відкладали на після.

жінки з дітьми намагались знайти хату біля кордону. аби одразу повернутися після перемоги. одяг куплявся лиш необхідний, техніка теж. всі перечікували.

потім хтось збагнув, що життя не перечікують. перечікують тривогу, але не життя. хтось недавно писав щось про киян, які "вальяжно сидять в ресторанах". сьогодні дивилась на людей на терасах. вони нервово крутять телефони в руках. виглядає все святково і розслаблено - вино, наїдки, красиві люди, красиві фасади. очі зболені, сумки біля себе, діти поближче до себе. життя має житися, бізнес мусить працювати, але нічого нікуди не зникає, ніхто навіть на секунду не забуває.

знаєте, дуже давно совіти вивезли двоюрідну бабину сестричку до Сибіру. збирала збіжжя з іншими дітьми. хтось там помер, хтось повернувся, а її юнкою забрали в Німеччину. і слід пропав.

родина чекала довго. знайшли аж в 90-х. виявилось, що на роботах в Німеччині познайомилась вона з українським хлопцем, а після війни вирішили не повертатись туди, де за колоски вивозять, а осіли в Англії. дітей не було, але були вони одне в одного, дім. потім чоловік загинув. а потім рідня відшукала. тета Нуця приїхала така виструнчена, геть не схожа на своїх посивілих родичок, пообіймала усіх, поплакала, потім ще раз приїхала, а згодом Господь забрав її до себе.

я от думаю, тета Нуця розказувала про повноцінне життя, як вони мандрували, як гуляли, як... а могла завмерти тоді, коли ще геть дитям їхала від рідні до Сибіру, й чекати. поки все закінчиться. а все іноді закінчується пізніше, ніж життя.

жінки, яких совіти тримали в таборах, змушували "валити ліс", карали за все на світі, розповідали, як збирали зерна, аби зробити кутю на Різдво, як пташили хліб й чавили журавлину, аби був Великдень "як у людей".

боротьба не повинна зупинятися. але й життя не повинно зупинятись. не можна перечікувати з тим, що робить нас нами, що важливе для нас. у кожнім із нас - вогонь, і цей вогонь потребує дров. без цього вогню ми не переможемо. на одній ненависті довго не протягнемо.

наповнюйте свій вогонь, відновлюйте себе. сон, душ чи ванна, відпочинок із друзями чи рідними, кава не вдома, гра з дітьми в парку, сміх, танці, те, що доступно, - це на часі, дуже на часі. це дає сили боротися. перепост картинок із "заплаканою Україною", осуд людей, які роблять щось "не на часі" - не дає, а піклування про себе й дорогих людей - так. не відмовляйте собі.

а Перемога буде. обов'язково буде