20/01/2023
5,5 років з тим, кого обрала у 16 років. 1,5 з яких, бо мама сказала: «ну наче непоганий був, можливо варто довести ваші відносини до чогось більш серйозного?».
⠀
Це одна з тих історій про аб‘юзивні з обох боків стосунки, коли ти радієш, що вони закінчились, проте, разом з тим - вони тебе зробили тим, ким ти є тепер. Наче непогано вийшло, ні?
⠀
Проте про університет, як і про колишніх - або добре, або ніяк (бо сам обрав). Тож я дякую йому за те, що:
⁃ ще на першому курсі дав мені зрозуміти, що я не хочу бути економістом;
⁃ довів мене до того, що я усвідомила важливість ментального здоров’я;
⁃ навчив працювати під тиском дедлайнів і нелюдської купи завдань;
⁃ навчив робити впевнений вигляд, що ти розумієш, про що говориш, навіть коли це зовсім не так;
⁃ дав мені людей зі схожими психологічними травмами;
⁃ дозволив мені раз в житті застосувати свої знання, пояснюючи колегам, чим важливе ПДВ в бюджеті проєкту.
⠀
А взагалі, то кайфово. Усвідомлювати те, що далеко не кожному вдається взагалі закінчити КПІ, а ти став магістром, навіть попри світову пандемію та повномасштабну війну в твоїй країні.
⠀
І навіть попри це, коли хтось з менших знову мене спитає поради по вибору університету, я вкотрий раз відповім - КПІ.
